Читати книгу - "Знахідка на все життя"

Інші речі чужинців, що їх принесли в стійбище мисливці, Зоуго не зважився лишити собі. Та й що він робитиме з ними? В цьому краще тямить гончар Кривий Оп, дружина якого була чужинкою. Він розбереться там, що й до чого.

Стара землянка Кривого Опа тулилася до стрімкого горба, у найдальшому кутку стійбища, поруч з глибокою ямою, що в ній Оп колупав глину для своїх горшків. Сюди й принесли мисливці разом з гончарем свою досить важку ношу і склали її біля житла.

Гончар одразу ж почав розглядати речі чужинців. Це було цікаво для нього і трохи сумно, бо навіяли вони спогади про його померлу дружину. Ось одіж чужинців. Вона не така, як у них, не з шкур, а з добре сплетених волокон якоїсь рослини. Таку одіж він колись бачив. Тільки було те давно-давно. І торбини оці з таких само волокон. Але що то за волокна, з яких рослин їх роблять і як ото їх сплітають? Цього Оп не знав. Заглянув у торбину. Тут була їжа — смажене м’ясо та ще щось таке, чого жоден інкур не куштував. Відломив крихту, кинув боязно в рот — смачно. В іншій торбі лежала дбайливо складена одежа. Мабуть, про запас, а може, комусь везли дати.

А ось зовсім маленька торбинка. Розгорнув. Там був глиняний бичок — тур з чорними очицями-вуглинками. Добув його, поставив. А тут що? Важкувата ця торба Знову тур! Тільки вже чималий і вже кам’яний. Що ж це за бички? Забавки? Чи, може, щось важливіше? І нащо їх везти в таку далеч?

Маленький бичок надто припав до вподоби гончареві, і він узяв його з собою в землянку. Там поставив між своїми кращими горшками. Хай стоїть. А кам’яного і важкого полишив надворі, цьому ніякий дощ не страшний — не розкисне. Та в землянці й місця для нього не знайдеться.

Кривий Оп і далі розбирав би речі чужинців. Тут було на що подивитися. Та згадав, що йому треба принести сьогодні піску, бо завтра мав ліпити горшки. Глина була поряд, за землянкою, і він наносив її ще зранку. А от по пісок треба йти за стійбище. Узяв чужинську торбину потримав у руках, тіпнув. Зручна вона й легка, не те, що його, шкіряна. Потім спробував на міцність. Міцна. Нею буде добре носити пісок. Можна йти. Але на якусь мить затримався, неначе зважував: що його ще взяти з собою. Ні, нічого не треба, копачка там, у печері. Згорнув торбину й пішов. Ішов навпрошки, ним самим уторованою стежкою. Невдовзі й піщаний горб замаячів попереду. А ось і печера, де він завжди бере пісок. Перед входом зупинився, потупцяв трохи, щоб пересвідчитися, чи не забіг туди якийсь хижак, ховаючися від нестерпної денної спеки. А там нагнувся, щоб увійти туди. І аж сахнувся — що це? На піску Оп побачив свіжі сліди людських ніг. І якісь незвичайні ті сліди: ступня маленька, дитяча, але не така, як у інкурів. Чия б вона могла бути, хто щойно побував у печері?..

Гончар обережно зазирнув у темряву, і йому стало лячно: там, у глибині печери, хтось лежав. Лежав нерушно, розпластавшись на піску. Долаючи страх, Оп пішов уперед і наткнувся на людське тіло. Схилився над ним. То була дівчина, зовсім юна, ще дитя. Ознак життя — ніяких. Узяв її руку — гаряча. Отже — жива. Придивився, й у вічі впала одіж дівчини: одіж була така, як і та, що йому принесли сьогодні мисливці. І тієї ж миті його осяяв здогад, як опинилася тут ця несподівана гостя. Жаль і тепло до цієї беззахисної істоти пройняли від природи добре гончареве серце.

Усе життя старий мріяв, щоб у його землянці жили діти. Та сіроока Нок, його дружина, не народила йому дітей. Так хотіли боги, бо ж усе добре й зле — з їхньої волі. А тепер ось перед ним дитя. Це чужинське дитя. Зоуго наказує нищити чужинців. Лише жінок він велів лишати живими. А це ж перед Опом дівчинка, майбутня жінка, він може взяти її за дитину і візьме, дасть їй надійний захисток.

Обережно підняв дівчину й поніс її до виходу, до світла. Так, вона не спить, вона тяжко занедужала, а може, з великої втоми впала в глибоке забуття. В її лиці ані кровинки — воно біліше від найяснішої глини. Негайно ж у стійбище! Зараз же! До своєї землянки.

І старий подибав своєю стежиною назад. Йому було важко, він кілька разів зупинявся, перепочивав, але навіть тоді, коли приставав, не клав своєї ноші на землю.

Нарешті добувся землянки. Ось тут, у затінку кущів, що вруніли довкіл його житла, треба покласти дівчину. Тут їй зараз буде найкраще. Став на коліна і обережно опустив на землю. Тільки тепер, уже заспокоївшись, він міг добре роздивитися і оглянути свою знахідку. Дівчина була худорлява, мала тонкі довгі ноги і м’яке русяве волосся. О, те волосся! Точнісінько таке було в його доброї Нок. Одна нога дівчини спухла, певно, дівчина десь ушкодила її. Із складок одежі випав крем’яний різець. Для чого б він міг бути — Оп не знав. На шиї висіла шкіряна торбинка, в торбинці — глиняний тур з очима-вуглинками…

Дівчина лежала так само нерухомо. Старий Оп пошкандибав у землянку, дістав з полиці чималого горщика, вже старого, добре засмаленого, і відлив з нього якоїсь рідини. То була цілюща рідина. Оп варив її з трав. Він знався на цілющих травах. Бувало, що варив усякі варива і всесильному Зоуго, коли недуга валила того з ніг. Цього навчила Опа покійна Нок.

Оп вернувся до дівчини і, наливши тієї рідини собі на руку, почав розтирати їй груди. Розтирав довго і невтомно. Але надаремне — дівчина не розплющувала очей. Невже вона померла? Старий гончар, як і всі інкури, боявся мерців, бо вночі їхні тіні сновигають по стійбищу, заходять у землянки, лякають, а то й душать людей. Тому інкури виряджають померлих на плотах за Велику Ріку, в Край Примар. Звідти ще ніхто не повертався. Лише