Читати книгу - "Знахідка на все життя"

Богам інкурів треба було багато м’яса, і від упольованих биків людям дісталися лише нутрощі та кістки. Знову в землянках інкурів плакатимуть голодні діти, знову жінки тертимуть стебла торішнього сухого бур’яну, змочуватимуть потерть водою та, додавши у місиво жменю сухих ягід, пектимуть на жару тверді й несмачні коржики.

Завжди на кінець зими, коли віють шалені холодні вітри, дуже скрутно доводиться інкурам. У цей час кінчаються запаси їстівного коріння, а під товстою кригою на річці ще не добудеш ні риби, ні смачних черепашок. М’ясо ж… Воно рідко діставалося людям. Хіба що тоді, як випадали щедрі влови. Та й тоді його несли богам — боги не повинні голодувати, навіть коли голодна смерть чигає за плечима людей…

Того світанку й сіроока Іка вийшла стрічати мисливців. Це була висока ставна дівчина з довгим русявим волоссям, зовсім не схожа на чорнооких інкурок, присадкуватих і плоскогрудих. Навіть одіж на ній якась не така, як на інших: злагоджена із сайгачих шкур, вона була розцяцькована клаптями хутра дрібних степових звірят.

Мовчки слухала сіроока Іка Провісника волі богів, коли той порядкував здобиччю інкурів, мовчки дивилася йому вслід, коли Зоуго, покинувши гурт, дибав до своєї землянки; але тоді в її сірих очах спалахували дикі і злі вогники. Це вона, сіроока Іка, першою прозвала Провісника волі богів Дохлою Гієною…

Сіроока Іка…

Гончар Кривий Оп добре пам’ятав той день, коли вона з’явилася в стійбищі. Якраз того літа його дружина Нок переселилася за Велику Ріку, у Край Примар. Так повеліли боги. Тоді ще Сміливий Тур, батько Прудконогого Сайгака, водив інкурів на небезпечні полювання. І сталося це далеко від стійбища, в степу…

Немилосердно палило літнє сонце. Над степом то там, то там схоплювався вихор, високо здіймаючи неймовірно закручені стовпи куряви. Дрібні степові звірята поховалися від спекоти в норах. Степ, здавалося, вимер, тільки ген-ген у небі ширяли зголоднілі орли, марно вишукуючи з високості у непроглядних трав’яних заростях собі поживу.

Степове літо в країні інкурів було в розпалі.

Юрба мисливців прямувала степом до Великої Ріки на засідку. Там сподівалися заскочити диких кабанів. Трава в степу сягала зросту людини, йти було важко. І, щоб не розгубитися, просувалися щільно один за одним, тримаючись звіриної стежини. Вона обов’язково виведе до річки. Попереду ступав Сміливий Тур. Зрідка з-під його ніг схоплювалася якась наполохана звірина і миттю шастала кудись убік. А ось їм перетяв дорогу огидний, лискучий полоз. Змій плазував повільно, неначе йому було байдуже до людей, що так несподівано вдерлися в його царство. Байдужі були до нього й люди: такі зустрічі в степу трапляються на кожному кроці. Мисливці йшли далі. Сміливий Тур, огрядний і майже на голову вищий за своїх товаришів, легко із свого зросту оглядав степ. Ось там, уже зовсім близько, зводяться стіною очерети — то було ознакою, що річка поряд. У тих очеретяних заростях вони розпочнуть полювання на диких кабанів.

Інкури додали ходу. І раптом Сміливий Тур побачив таке, що змусило його вмить зупинитися й підняти руку. То був знак небезпеки. Мисливці припали до землі й зачаїлися. А ватаг побачив, як їм назустріч тією ж стежиною прямували двогорбі руді тварини, а між горбами тих тварин сиділи якісь дивні люди в строкатому одязі. Такого ще не випадало інкурам бачити у своїх степових володіннях, що сягають аж до Великого Озера.

Як його бути? Кожен мисливець пам’ятав наказ Зоуго: тих, хто будь-коли наважиться ступити на їхню землю, треба безжально знищувати! У полон можна брати лише жінок. Така воля богів. Бо жінки чужинців народжують міцних дітей, з яких потім виростають гарні мисливці.

Чужинці наближалися швидко. Інкури вже виразно чули людські голоси, а їхні ніздрі вловлювали гіркий дух поту отих двогорбих тварин. Сміливий Тур подав знак. Мисливці поділилися на дві групи і тихо, мов ящірки, розповзлися обабіч стежини. Інкури готувалися до нападу.

Двогорбі тварини вже поруч, вони хропуть, але ступають м’яко, майже нечутно — так тихо ходить ремках. Їхні маленькі губаті голови розмірено похитуються над травою в такт ході, а над степом лине дивний нестишний звук: дзінь-дзінь-дзінь, дзінь-дзінь-дзінь… Нагадував він, той звук, весняний спів пташок, що прилітають у степовий край з-за Великого Озера. Сміливий Тур на якусь мить закам’янів, вражений тим співом: він не пам’ятає, щоб коли-небудь о цій порі та ще й у таку спекоту йому доводилося чути його… І враз збагнув: той спів лине від жовтого каменя, що сліпуче виблискує, погойдуючись на шиї у передньої тварини…

Дзінь-дзінь-дзінь…

Уже оті звуки почали стихати — чужинці минали засідку. Інкури хвилювалися й міцніше стискали в руках списи. Вони нетерпляче чекали сигналу. Нарешті пролунав свист, неголосний, але пронизливий, як посвист байбака. То Сміливий Тур подавав сигнал до нападу.

Сколихнулася трава уздовж стежини. Розмахуючи списами і вигукуючи свій бойовий клич, інкури хижо кинулися на чужинців. Тур миттю наздогнав передню тварину і вдарив її своїм довжелезним списом у груди. Тварина дико заревіла, шарпнулася вбік і, спіткнувшись, звалилася на землю, придавивши собою верхового в строкатій одежі. Тур, не маючи наміру дарувати чужинцеві життя, замахнувся на нього крем’яною сокирою, яку тримав у іншій руці. Їхні погляди на мить зітнулися, і мисливець побачив перед собою сірі очі, сповнені жаху й благання. Такі сірі очі були в чужинки Нок, нещодавно померлої дружини Кривого Опа — гончаря інкурів. І на якусь мить Турова рука заклякла в повітрі. Та тільки на мить. Якби перед ним була жінка… Чужинців же боги веліли безжально нищити.

І от за короткий час побоїсько скінчилося. Чужинці та їхні тварини лежали тут, у степу, бездиханними трупами. Жодному з них не пощастило врятуватися. Жодному! Так гадали інкури.

Проте ніхто з мисливців не помітив, як у першу мить цієї жахливої сутички з