Читати книгу - "Репетитор"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Як «навіщо»? Що значить — «навіщо»? Ти…
Щось оглушливо запищало на всю палату.
— Холера ясна! Швидко простягни руку і вимкни ці алярми. Спеціально повісили так високо, щоб я не добрався.
Монітор на стіні завзято розблимався оранжевим екранчиком. Три різної форми криві рухались зліва направо.
Андрій ніяк не міг відсапатись.
Якась метушня під дверима, замок клацнув, з’явилась медсестра і перелякано вилупилась на пацієнта.
— Зі мною все гаразд. Вимкніть, бо той бовдур боїться навіть підходити до наших апаратів.
— У вас тахікардія.
— Дитиночко, я тут лікар і поки що відрізню тахікардію від брадикардії. А тепер зніміть ліміти.
— Я не можу… якщо з вами щось…
— Ти хочеш тут працювати? Хочеш чи ні? Бо в мене з головним лікарем блати, так що подумай, перш ніж відповісти «ні».
Бідолашна дівчина зблідла, потім почервоніла і заповзялася натискати якісь кнопочки на моніторі.
Певне, отримала чіткі й недвозначні вказівки. І певне, її звільнять, коли щось трапиться. Але цей пацієнт теж не жартував.
Опинилась між двох вогнів. Андрій у таких випадках любив бовкнути щось героїчне і піти, звільнитись самому. Назло ворогам. Цікаво, як би відреагувала Олена?
А ота… мара на букву «т», якої так налякався монітор? Це щось серйозне?
За хвилю вони лишились удвох… віч-на-віч… Батько й син.
— По-твоєму, я… — батько стривожено пригладив вуса, — не маю права знати?
Андрій вдихнув, потім видихнув і випалив, дивлячись просто себе:
— Вам нема чим більше зайнятися? Почитайте книжки, телевізор подивіться, — он пилюкою припадає…
— Андрію, ти навіть… дивитись тепер на мене не хочеш. Я чимось образив тебе?
Терпець рано чи пізно, але мусить урватися. Аксіома від Шелепінського.
— Та що ви?! Коли б ви встигли мене образити? Вас не було вісімнадцять років! І що вам тепер до того, образили ви мене чи ні?
Батько виглядав дещо… збентеженим. Дещо.
— Я не знав… що ти існуєш.
— Ага. Дуже добре. Раз мене нема, то я пішов.
— Але тепер знаю, — голос зміцнів, зупиняючи Андріїв шляхетний порив до дверей, — і я маю кілька запитань.
— Ви маєте лише кілька запитань? Викладіть їх, будь ласка, у письмовій формі і надішліть моєму адвокатові. Він мужик нормальний, знає, що робити.
— Не випендрюйся.
— Ви не вірите, що я маю адвоката? Такий… невеличкий, в окулярах, ніби щойно з фіри зліз…
— Олег. Він попереджав мене, що на деякі теми ти відмовляєшся говорити.
Деякі теми… Круто.
— Відмовляюся. На тему омарів, ікри, фазанів, куріпок, жаб’ячих лапок, акулячих плавників, слимаків і іншої гидоти, яку я ніколи не куштував, проте говорити на їхню тему не маю жодного бажання. Вони на мою тему, напевно, теж.
Батько, здається, почав усвідомлювати, що до чого. Примружився, ворухнув вусами… З-під сорочки до монітора на стіні тягнулися тоненькі непомітні дротики.
«Ідіот! Тлумок! Невже так важко промовчати?»
— А якщо я скажу, — обережно почав батько, і Андрій мимоволі напружився, — що досі не можу отямитись від звістки… що маю дорослого сина, і не уявляю собі, як мені тепер з ним поводитись?
— Хто вам сказав, що я ваш син? Мало що може придумати мама, коли дитина лізе з дурнуватими запитаннями: а чому в того, того і того є тато, а в мене нема?
Батько відповів контрзапитанням:
— Який же ти син, якщо не довіряєш своїй мамі?
— Хто вам сказав, що я не довіряю мамі? — Андрій підступив впрост до металевих перил ліжка, що в ногах хворого, ухопився за них обома руками і тоді лишень підвів голову. — Я не довіряю ВАМ.
— Ага. І в тебе, звісно, є вагомі підстави для цього.
— Аякже!
— А якщо я скажу, що твоя мама без видимих причин не з’явилася на побачення, що я розшукав її, підійшов, а вона відсахнулася від мене, як від чуми, без жодного слова пояснення, і ти особисто можеш запитати її, чи так все було: тоді якраз був похорон у інституті, нас усіх зігнали в конференц-зал, ховали одну викладачку… як же, пак, її звали?.. — батько задумався, відтак охнув, і пронизливо глянув на Андрія. — То ж була… твоя бабця!
— Прабабця. Олена Іванівна. Інфаркт. З ким не буває?
Андрій міг би додати, що вона померла, бо не витримала розчарування в своєму улюбленому студентові, але він боявся, щоб навіть тінь цієї думки не пробилася до його допитливого погляду: для серця, у якому погуляв ніж, цього може виявитися забагато. Нехай вже краще його серце зайвий раз шарпонеться від болю.
— Чому ти мені нічого не сказав відразу? Чому ти з відчайдушним виглядом лазив по моїй квартирі, воюючи з усіма без розбору, терплячи наші присікування, приниження, беручи… Господи!.. беручи за все це задоволення платню, і не сказав мені: гей, дідько-чорте, я такий самий, як ви, маю ті ж права і так само?..
— Навіщо ви мені здалися, — Андрій, нарешті, відліпив себе від поручнів, — через вісімнадцять років?
Батько зачаровано похитав головою.
— А скажи мені, будь ласка, Андрію, тільки без тих твоїх витребеньок скажи: як тобі вдалося зробити цю кляту пункцію, якщо я бачив лікарів зі стажем, які не потрапляли, куди слід?
— Зі страху, — швидко і не подумавши бовкнув Андрій.
— А в передсмертній записці ти теж зі страху помилково написав: «зізнаюся, що любив свого батька.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репетитор», після закриття браузера.