Читати книгу - "Місто кісток"

Вони були дивовижно смачні.

– Я ж казав, що це найкращий ресторан на Мангеттені, – сказав Джейс, тримаючи в руці шматочок картоплі фрі.

Вона подивилася на Саймона, який помішував каву, схиливши голову.

– М-м-м, – пробурчав Алек з набитим ротом.

– Правильно… – мовив Джейс. Він подивився на Клері. – Це не одностороння неприязнь, – сказав він. – Нам не завжди подобається нечисть, але і вони недолюблюють нас. Кількасотрічна Угода не може витерти з пам’яті тисячу років ворожнечі.

– Гадаю, вона не знає, що це за Угода, Джейсе, – сказала Ізабель, відклавши ложку.

– Насправді знаю, – заперечила Клері.

– А я – ні, – сказав Саймон.

– І нехай, нікому немає до цього діла, – Джейс уважно розглянув картоплю, перш ніж вкусити її. – Мені подобається компанія деяких нижньосвітців у певний час у певному місці. Але нас не запрошують на ті самі вечірки.

– Почекай, – Ізабель раптом випрямилася. – Як ти казав його звати? – запитала вона Джейса. – Того чаклуна, чиє ім’я згадала Клері.

– Я не називав його, – сказав Джейс. – Принаймні, я не закінчив. Це Магнус Бейн. – Він глузливо посміхнувся Алеку. – Римується з синонімом слова «дупа».

Алек пробурмотів репліку у свою каву. Це було щось схоже на «іди по раки». Клері в душі всміхнулася.

– Дивно, але я майже впевнена, – Ізабель порилася в сумочці й дістала складений аркуш синього паперу. Вона покрутила його між пальцями. – Погляньте на це.

Алек простягнув руку за аркушем, глянув на нього, знизавши плечима, і простягнув Джейсу.

– Це запрошення на вечірку. Десь у Брукліні, – сказав він. – Ненавиджу Бруклін.

– Не будь таким снобом, – сказав Джейс. Раптом він випростався, як і Ізабель, і втупився в нього. – Де ти це взяла, Іззі?

Вона недбало махнула рукою.

– У того келпі, що з «Пекельного лігва». Казав, що буде круто. У нього була ціла стопка таких.

– Що це? – нетерпляче спитала Клері. – Нам покажете, чи ні?

Джейс повернув листівку, щоб вони змогли прочитати її. На тонкому, майже пергаментному папері було надруковано елегантні тонкі літери. Це виявилося запрошенням до скромного будинку Магнуса, Величного Чаклуна, що обіцяло відвідувачам «захопливий вечір задоволень, що перевершать ваші найсміливіші фантазії».

– Магнус, – сказав Саймон. – Чи не той це Магнус Бейн?

– Сумніваюся, що в Нью-Йорку та його околицях багато чаклунів на ім’я Магнус, – сказав Джейс.

Алек втупився в запрошення.

– Ми що, змушені піти на вечірку? – запитав він нікого конкретно.

– Ми не мусимо нічого робити, – сказав Джейс, читаючи дрібний шрифт на запрошенні. – Але відповідно до цього Магнус Бейн – Верховний Маг Брукліна. – Він подивився на Клері. – І мені, наприклад, трохи цікаво, яким чином ім’я Верховного Мага Брукліна опинилося у твоїй голові.

Вечірка починалася аж опівночі, тому, щоб убити час, Джейс і Алек зникли у зброярні, а Ізабель і Саймон оголосили, що мають намір піти на прогулянку в Центральний парк, щоб вона показала йому відьомські кола. Саймон запропонував Клері піти з ними. Придушивши свій гнів, дівчина відмовилася, стверджуючи, що надто виснажена.

Це була не зовсім брехня. Клері справді виснажилася, її тіло ще було заслабле від наслідків отруєння і занадто раннього пробудження. Знявши взуття, вона лягла на своє ліжко в Інституті, прагнучи заснути, але сон не йшов. Кофеїн, що тік її венами, бурлив, наче газована вода, а перед очима мінилися образи. Вона знову бачила обличчя своєї матері, що дивилася на неї в паніці, бачила Говірливі Зірки, чула голоси Безмовних Братів. Чому в її голові стоїть блок? Чому могутній чаклун наклав на неї чари, з якою метою? Дівчині було цікаво, які спогади вона могла втратити, що за досвід вона мала, а тепер не може згадати. Або, навпаки, все, що вона пам’ятає, – брехня?

Клері сіла, більше не в змозі витримувати те, куди її заносили власні думки. Босоніж, вона вийшла в коридор і попрямувала в бібліотеку. Можливо, Годж їй допоможе…

Але бібліотека була порожня. Полуденне світло косими променями проникало крізь щілини між шторами, вимальовуючи золоті зливки по підлозі. На столі в лискучій шкіряній палітурці лежала книжка, з якої Годж зачитував їм клятву перед тим. Поруч з нею на жердині спав Г’юґо, сховавши голову під крило.

«Моя мама знала цю книжку, – думала Клері. – Вона торкалась її, читала її». Дівчині до болю захотілося потримати те, що було частиною життя її матері. Вона поспіхом перетнула кімнату й поклала руки на книжку. Та була теплою, шкіряна палітурка нагрілася під сонячним промінням. Клері перегорнула обкладинку.

Якийсь складений вдвоє аркуш вислизнув з-поміж сторінок і впав на підлогу біля її ніг. Вона нахилилася, щоб підняти його, і машинально розгорнула.

То була фотографія гурту молодих людей, ненабагато старших, ніж сама Клері. Знімок зробили принаймні двадцять років тому. Дівчина здогадалася про це не з одягу, який був на них, оскільки більшість