Читати книгу - "Наречена Шульца"

Не встигла навіть роздягнутися. Як стояла, так і звалилася на примітивну постіль. Ще тільки осяяла її думка, як перетне кордон, у що передягнеться. Бо ж не вийде просто так. Табірне смугасте вбрання, вранці вона мусить роздобути такий смугастий табірний одяг. Це найкраща перепустка. Із цим не має бути проблем, щось схоже бачила сьогодні на базарі. Обов’язково сорочку. А вже спідниця може бути будь-яка. Буде мати пояснення. Повертається з табору до свого Янова. Мало б спрацювати. Вона ж знає російську, а якщо буде треба, то й українську. Завтра… Не мусить більше мучитись.

Головне — вона знає, що їй робити далі. Тепер вже достоту не залишить його в цьому проклятому Дрогобичі. Нізащо у світі. Викопає його, пригорне до грудей, забере із собою. Навіть якби мала разом з ним залишитися під цвинтарним плотом. Завтра…

Після втечі з Янова їй не снилися сни. А тепер сон повернувся. Благодатний, теплий, сповнений пастельними кольорами та янгольською музикою. Тож кольори повернулися, аж киплять довкола, вже не дають шансів сірості. Вони з Бруно піднімаються на пагорби, здається, за містом, бо вдалині горять вогні, вогники. І раптом — Бруно нема. Він щезає, ховається за кущем глоду? Чарівний метелик — червоно-блакитний, великий, наче людська голова — привертає її увагу, безшелесно наближається, безсило тріпоче крильми. О Господи, у нього голова Бруно — наполовину всміхнена, наполовину скорботна. Він уже весь обернувся на Бруно. Сповзає вниз, по узбіччі, згортає крила і ось уже розпачливо біжить, спотикаючись і падаючи. Хтось женеться за ним, якийсь темний вихор у каптурі, наздоганяє його, штовхає на землю, а вона — безсила, німа, нездатна рухатися, може тільки заплющити очі. А коли, борячись із цим сном і з бажанням прокинутися, вона знову їх розплющує, то немає вже нічого — дика трава росте на могилах, на тисячах безіменних могил. Перед нею, зліва, справа, до самісінького горизонту. Як їй знайти могилу Бруно?

Припадає до землі, починає копати. Відчуває липкість глини — не трави й не піску, тільки якогось баговиння, що по ньому штрикає лопатка. Відкладає саперку — тут потрібна не сталь, а м’яка долоня. Занурює в могилу обидві руки аж по лікті, відчуває щось тверде, воно вислизає з-під пальців. Кістка? Ні, щось більше — череп? Слизький, дивиться догори гніздами мертвих очей. Але це не череп Бруно. Завеликий, надто міцно збудований. І чому він сміється до неї великими зубами?

Прокинулася з криком, у холодному поту, напівпритомна. Де вона, що відбувається? Верхівка костельної вежі за вікном усе їй нагадала. Зрозуміла, що даремно купила американську лопатку. Хоча ні — викопає нею могилу сама для себе. Розкопає те місце над кузиною. От лише повернеться додому.

Хтось гримав у двері. Попри нетерплячість, голос з коридора був спокійний. Мусить вибути, домовленість була іншою. Ледь бачила на очі. Але що правда, то правда. Наступний клієнт з валізкою чекав у коридорі.

Не пам’ятала, як повернулася. Мабуть, їхала два чи три дні. Її постійно лихоманило, ледве бачила. Добре, що ще у Варшаві чиїсь сильні руки заштовхали її на полицю у довоєнному, вочевидь, колишньому німецькому вагоні. Відтак після зупинок у полі й туалету під першим-ліпшим кущем її туди знову вмощували бабища, закутані, наче відьми, які й удавали відьом, щоб не спокушати совєцьких мародерів. Під Тчевом постріли таких любителів легкої здобичі навіть зупинили потяг. Але кілька черг із поштового вагона успішно їх відлякали.

Похмурих руїн Ґданського двірця вона майже не бачила. Все одно всі мусили вийти: потяг далі не їхав. На порозі помешкання мало не впала. Всередині було все гаразд. Негаразд було тільки з нею. Нічого. Порожнеча, діра у серці. Наскрізь. Не була спроможна ні води собі налити, ні розпакувати валізку. Добре, що шухлядка в аптечці легко відчинялася. І що таблетки лежали зверху. Люмінал. І щось там іще… зі складною формулою. Якоїсь неділі купила їх на ринку, з військових запасів, бо в аптеках ще практично нічого не було. Чекали нагоди. У пляшечці без надпису. Спромоглася лише витягти корок. Але як це все проковтнути, не запиваючи. Пішла на кухню. Змусила себе відкрутити кран. Закрутити його вже не змогла. Хай йому грець. Нехай ллється. Все одно нічого не має сенсу. Бруно помер. Раніше це передчувала, а тепер знає достеменно. Помер. І навіть могили немає.

Тут це. Тут те. Ні — краще все тут. На тремкій долоні. Все одним махом.

І ось у дверях з’являється він. Бруно. Блідий, утомлений, але навіть ледь усміхнений, ніби не хотів її налякати. Вона його бачить, відчуває, що це не примара, не сон. Треба його обійняти, заново розпалити серце. Мусить лише виблювати таблетки. І закрутити кран. Жодних потопів, жодного заливання сусідів. Ніхто ні про що не повинен дізнатися. Боже мій! Навіть кришка від унітаза піднята. Він вже був тут перед тим! А дурненька Юна нічого не помітила. Але, на щастя, вона знає, як і що треба робити. Як самій повернутися до життя. Два пальці в горлянку, якщо замало — то й три. Жодні дияволи ані янголи їй для цього не потрібні. Портрет у капелюсі вже не мусить стояти обличчям до стіни.

Він з нею, він повернувся. Це найважливіше. Може, мовчазний, тихий, але ж кожному потрібен час на відновлення. Після того, що він, бідолашний, пережив. Обійме його, пригорне. Може говорити пошепки. Шкода, що сама вже не має сили ні до чого, навіть розкласти свіжу постіль. Завтра, все