Читати книгу - "Наречена Шульца"

На другий бік Вісли дісталася вантажівкою. Мабуть, виглядала кепсько, бо втомлений водій махнув рукою на питання про платню. Мусить заспокоїтися, бо інші не будуть такими поблажливими. І тоді вона нічого не вирішить.

Базар Ружицького[165] знала з часів війни, але тепер торгівля розрослася на половину району. Тут продавали й обмінювали все що завгодно. З лопатою не було б жодних проблем, але ж їй треба щось особливе — маленьку зручну саперку, яку б можна було сховати у валізку. Але, здається, справа не така вже й пропаща. Треба роздивитися, попитати. Ви, добродійко, перекусіть галушками чи тюфтельками та зачекайте. Ось тут, у будці з дощок.

Воліла під парканом. З горнятком води. На випадок, якби на неї напала нудота.

Тобі я не дозволю залишитися під плотом. У безіменній могилі. Вдруге я вже тебе не покину, Бруно. Може, могла якось витягти тебе звідтіля швидше, сильніше реагувати на цю твою картку, яка мене знайшла в окупованій Варшаві? Я мала благати, аби ти втікав! Тоді. Зараз же, негайно. Ти б справді мав більший шанс. Якщо вже знайшов мою адресу? Де саме? У Брезів, чи, може, я ще раніше написала до Дрогобича, до Юденрату. Бо ж звідкись я знала про тебе різні речі.

Шульц? Отой єврей ґестапівця Ландау? Не знаю, від кого я вперше це почула. Ти був чиїмось євреєм, власністю одного з убивць? Яка щедрість. Вирішив тримати тебе живим доти, доки будеш йому потрібний. Доки не намалюєш йому все, що хотів. Портретики — пана гауптшарфюрера, його коханки, дітей, у формі, на коні, у казковому вбранні. Якісь сюжети з казок у дитячій кімнаті. Кінські принади у стайнях ґестапо… Ти не розумів, що частиною цієї гри був вирок. Ти працював, купував чергові дні, чергову ложку зупи. Був змушений покинути свій дім на Флоріанській. Поневірявся по ґетто, по якихось норах і дірах, наче звірина. За порцію хліба й німецьку зупу відкуповувався черговими картинками. Мабуть, жадібним став, наче дитина.

Ґестапівець у ролі опікуна — ти мусив розуміти весь цей абсурд. Мабуть, віденський шанувальник мистецтва у перервах між убивствами євреїв з пихою показував своїм гостям портрет у сідлі. Ще один у галопі б не завадив. А картинки на тиньку в дитячій кімнаті заколисували до сну краще, ніж казки.

Чоловік з обличчям сумного лиса нахилився над нею.

— Годиться? Американська.

Заплатила шалені гроші, але хоч знала за що. Лопатка була чудова, складна, сіра, наче цвинтарна земля. Ідеальна. Тримала її міцно на грудях.

Ти мав перепустку „потрібного єврея”, мабуть, спеціальну пов’язку під целофаном, яку тобі наказали носити на висоті манжета. Такий захист від облав. Гарантія „недоторканності”. Але, вочевидь, — не завжди і не назавжди. А може, тобі йшлося про щось інше. Ти ж завдяки цьому, завдяки цій перепустці, міг їздити потягами. Про це йшлося? Щоб відвідувати цю нову коханку, цю Анну Як-там-її? У Бориславі? Вона тебе стригла й голила? Звісно. Адже для чоловіків це найніжніші пестощі… Пробач, Бруно, пробач, я знаю, що не повинна ось так…

Вона також загинула, здається, ще перед тобою. Тоді вбити єврея означало те саме, що втопити кота — я не раз чула про це. „Я убив твого єврея”. Вже не намалює чергові кінські гриви. Твій єврей — Бруно. Немає його. Лежить під плотом. Як і решта. Як бездомна тваринка.

Так далі не може тривати. Не буде.

Ліжко винайняла недалеко від двірця, поблизу площі Нарутовича, на вуличці біля розваленого костелу. На зворотному шляху, вже у середмісті, зрозуміла, що все це не буде так просто. Бо як вона дістанеться до тепер вже радянського Дрогобича? Звідки візьме документи, перепустки і якісь посвідчення? Бо ж за власними документами її не пропустять. Полька з таким місцем народження? І взагалі — куди тепер треба їхати? Може, хоча б не через Москву…

Пересвідчилася на двірці. Принаймні це не змінилося. Потяги доїжджали переважно до Любліна. А вже далі треба щось вигадувати — головою або чимось іншим. Можна вантажівкою, або ще краще, якщо пощастить, військовим транспортом. Росіян, звісно, що росіян.

Лише вони там мають владу. Ви що, шановна, з дуба впали? За Любліном вже прикордонна зона, військова. Тобто, як кажуть у Варшаві, — Мексика. Але що, росіяни — не люди? За літр горілки зроблять усе. Знала, що не все. Бо вони спокійно можуть викрасти, вбити, відправити до Сибіру. А спершу зґвалтувати. Чи мало вона чула таких розповідей, чи мало бачила у Ґданську гонитв по брамах і підвалах за нещасними жертвами? Але до вагона, може, візьмуть. Мусить, однак, роздобути ліві документи і якесь шмаття, щоб її прийняли за старчиху. Тоді все має вийти. Тож папери і вбрання… Але вже не мала сили повертатися на базар. Спробує завтра.