Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

Артем вимкнув воду, далі з безцеремонністю завсідника пройшов у вітальню та прислухався.

— Чутно, — схвально закивав він і самовдоволено посміхнувся.

Слабкий здогад майнув і миттю згас у моєму з самого ранку розтривоженому мозку. Артем не дав йому зникнути без сліду. Без жодних запитань він схопив журнальний столик, виволік його на середину кімнати, зверху поставив кухонний табурет, осідлав цю конструкцію і припав вухом до стелі. По тому вдоволено закивав, посміхнувся і показав мені великий палець.

«Навіть так?! — я заплуталась остаточно. — Виходить, Артем зовсім не зашпаровував отвір. Просто підклеїв шпалеру на стелі… Що ж це виходить, він проробив діру зумисне, щоб підслуховувати мої розмови? Але звідки він знав тоді, що Шурик запросить мене до ведення цієї справи? Тут усе катастрофічно не в'яжеться! Може, Артем і є Хтось? А той тип, що чіплявся до мене з розпитуваннями вчора на вечірці, тоді хто? Достеменно відомо, що Хтось — високий, страшний брюнет… Стривай-стривай… Судячи зі свідчень Вікторії, Шурик часто розмовляв з Артемом. Можливо, мій другий колишній повідомив сусідові, що має намір залучити мене до пошуку доказів невинності жертв Робіна… Господи, як же все це переплутано! І врешті-решт, чого їм усім від мене треба! Один загрожує та в речах порпається, інший підслуховує розмови… Які в мені вітаміни, що я всім раптом така цікава стала?»

— Не соромно тобі, — зашепотіла я, зважуючись на пряме запитання, — псувати чужу стелю, щоб мати можливість підслуховувати! Негарно…

Артем глянув спідлоба, і я раптом зрозуміла, що розмовляю з дорослою людиною. Подібне відкриття про сусіда було настільки приголомшливим, що навіть наступна фраза Артема не надто мене здивувала:

— Знаєш, Катерино, коли йдеться про те, що комусь зіпсували життя, на зіпсовану стелю душі не залишається. — Це він проказав дуже серйозно, однак по тому ніби опам'ятався та вагомо докинув: — Типу!

За мить власна багатозначність змусила Артема засоромитися і він спробував виправити враження: — А взагалі, соромно, звичайно… А що робити? І потім, я не зумисне. Я ремонт, типу, робив. Висоту стелі в своїй кімнаті збільшити хотів. Клапоть же стелі — бах! — і нема. Ну тоді вже думаю, раз така справа — гріх, типу, не скористатися. Я ж не з власної волі. Ти ж, типу, повинна розуміти…

— Найлегше умити ручки та сказати: «Я не винен, мене примусили», — тепер чомусь у мені прокинулися педагогічні нахили. — Хто ж тебе змушував? За руки, за ноги не тримали. Уже й не знаю, як можна змусити когось шпигувати за близькими людьми…

— Знущаєшся? — сусід не приховував ворожості.

Господи, ну що я йому поганого зробила?!

— Артеме, — я заздалегідь була впевнена в тому, що ця спроба марна, та все-таки вирішила поговорити начистоту, — не знущаюсь я. Не розумію просто. Правда, — необхідно було терміново додати щось дуже переконливе, — я не знала, що тебе змусили. Як можна змусити людину вдатися до такого?

Губи сусіда скривилися в гіркій посмішці. Не знати чого мені стало шкода хлопчиська.

— А кому ж у в'язницю схочеться сідати? — він глянув на мене так, начебто це запитання якимось чином пояснювало все, що відбувається.

— А навіщо туди сідати?

— От і я вважаю, що не варто.

Складалося враження, що ми говоримо різними мовами. Можливо, мої думки видавались би ретроградськими твердженнями на кшталт «раніше й цукор був солодший», але все-таки я ладна була заприсягтися, що моя Генерація у Артемовому віці висловлювала свої думки значно ясніше. Нинішня молодь, за моїми спостереженнями, спілкувалася загадками. Це навіть здавалось мені гарним, бо залишало уяві певний простір. Але, з іншого боку, чіткого розуміння за такої манери спілкування досягти було неможливо.

— Ти що думаєш, мені ту історію з банком хтось, типу, пробачить? — схоже, Артем усе-таки був налаштований на відвертість.

— Яку історію? — насторожилась я.

— Невже не знаєш?

З виразу обличчя сусіда я зрозуміла: він злякався, що бовкнув зайве, і більше жодної інформації мені не видасть. Потрібно було терміново переконати Артема.

— Знаю, звісно, знаю, — я поквапилась вдати певну незворушність. — Не марно ж я — це я!

Ось вона, користь недоказаних слів. Сусід навіть шанобливо закивав, бо вочевидь розтлумачив зміст висловлювання по-своєму та поцінував усю його глибину.

— Одного тільки не можу зрозуміти, — м'яко кажучи, применшила я значимість ситуації, що склалася, — чого ти злякався?

Те, що сусід боїться, було видно з самого початку, тому помилитися з таким запитанням я не могла, а ось більше інформації з Артема витягти — шанси отримувала.

— Дурень тому що, — сусід посміхнувся і знову перетворився на легковажного молодика, який намагається здаватися дорослим. Просто дивно, як легко Артем перевтілювався з навченого життєвим досвідом мужика на не обтяженого думами й турботами пацана. — Нелегко це, насправді, банк грабонути… Я ж, розумієш, гангстерських фільмів надивився, думав, дрібна справа. А потім ще ти зі своїми розповідями дядькові Жорику… Я як почув, що директор банку в масці на роботу ходить, так усе це й придумав.

Я миттю пригадала той далекий зимовий вечір. Затефонувала мама, довго сміялася, розповідаючи, як мерзне їхній директор. Я реготала до кольок, переказуючи цю історію Жорикові. Точно! Артем тоді був у нас. Він зайшов подзвонити й чекав, коли звільниться телефон. Ну ось, і тут я своїми балачками підбила людину на необдуманий вчинок… Пам'ять відразу послужливо підкинула розповідь Равлика про невдаху-грабіжника в масці. Виходить, це був Артем?

— Але навіщо? Адже ти знав, що це негарно… На працівників могли б потім штрафи накласти…