Читати книгу - "Вічний календар"

поїздку агронома по чергову партію розсади тютюну. Відтак Феліштан відклав свої карти й солодким голосом попросив привезти кілька деревець айви. Того разу Феліціян спроваджував Шипракевича по розсаду до Нового Саду. Купувати й висаджувати дерева було одним із отцевих вибадів. Прочитавши про айвові дерева в «Сільському господарі», він радився зі Степаном Шипракевичем про те, чи можна було би плекати айву в Митниці. Шипракевич сказав, що хоч зими в нас трапляються люті, айву можна садити. «Спробуйте пообмотувати стовбури, — порадив, — стирками».

«Ілля Муромець» кружляв над Язлівцями. Екіпажеві капітана Панкратьєва у складі підпоручника Павлова, унтер-офіцера Фьодорова й моториста Ушакова довелося кілька разів пролітати над містечком, фотографуючи розташування ворожого запілля. Коли Панкратьєв звалювався на крило, щоби фотограф зміг зробити точні знімки, смужка Стрипи сліпила очі й зникала в густих яскраво-зелених лісах. Заходячи втретє над Язлівцем, Панкратьєв побачив щось схоже на колію. Він наказав Ушакову принести карту. Це була найновіша секретна карта штабу 7-ої армії, поновлювана картографами щоразу після рапортів авіаторів та аерозйомок. Ушаков покинув свого кулемета і пройшов довгим фюзеляжем до кабіни пілота. У небі не було ні німецьких «Альбатросів», ні австрійських «Фоккерів», але про всяк випадок, місце Ушакова зайняв Фьодоров. Ушаков приніс карту і став поруч із Панкратьєвим. Унтер-офіцерові в заскленій кабіні пілота відкривалася широка панорама неба й землі. Командир літака вирівняв машину. «Муромцем» трясло, літак долав сильні повітряні потоки і впевнено летів углиб ворожої території. На карті, принесеній Ушаковим, не було позначено колії. Панкратьєв вирішив, ризикуючи, упевнитися, що колія насправді існує. Ніким із російських авіаторів не зауважену польову залізницю активно використовували: до Язловецьких складів підвозили боєприпаси. Від побаченого Панкратьєв закричав. Щойно сфотографували, літак розвернувся. Два «Фоккери» наздогнали Панкратьєва за лінією фронту. Австрійські пілоти атакували росіян у небі над Митницею тоді, коли о. Феліштан виходив із садка з тяжким серцем: тільки на одному айвовому дереві цієї весни пробився до життя червоний цвіт. «Решту понівечених, — заспокоював себе Феліштан, — викорчує Попідлідвзеленікукурудзи». Пронизливий гул чотирьох потужних моторів захлинався в повітрі, наче астматик. За деякий час біля Ставища бухнуло, аж затряслася під ногами земля. Високий стовп чорного диму виднівся на віддалі кількох кілометрів. Згодом росіяни забрали вщент згорілий фюзеляж і поховали обгорілі трупи летунів на митницькому цвинтарі.

Перед Улашківським ярмарком кожного року очікували на появу святого Івана. За переказами Предтеча мав би з’явитися зі сталактитової печери і спопелити вогняним дощем усе навколо. У монастирі отців Василіян ченці щороку готувалися до зустрічі святого. Чутки, якими страхали дітей за непослух, кружляли, як птахи над Митницею, Язлівцями, Бучачем і Чортковом. Кожен, хто приїжджав у той час до Улашковець, наражався на складний вибір: зупиняючись перед в’їздом до містечка на роздоріжжі, мусив вибрати, якою дорогою продовжити свій шлях. Одна вела просто на ярмарковий майдан, до завчасно збудованих дерев’яних рядів, складів і будки мандрівного цирку. Друга — праворуч, просто до монастиря Василіян. Вони піклувалися печерою, з якої мав би з’явитися святий. Поки торговці довозили крам, а селяни вичищали свої халупи для винайму під час ярмарку, обома дорогами вдень і вночі їхали й ішли сотні людей. Каліки звертали праворуч. Прилаштовувалися хто як міг біля скелі над Серетом. Там просили милостиню й чекали появи Івана Предтечі. За якийсь час із найближчих кущів поширювався сморід від немитих людських тіл, загноєнь і екскрементів. Щойно закінчиться празникова неділя, каліки переберуться на ярмарок, відлякуючи своїм виглядом і запахом. У протилежному кінці Улашковець, якщо звернути з роздоріжжя ліворуч, ще задовго до основних торгових рядів, мостилися місцеві селяни, продаючи курячі, гусячі й качачі яйця. Біля гуцулів-кушнірів із овечими вичинками й вовняними коцами тулилися волоські цигани-ковалі. Їх — чорних і волохатих — побоювалися навіть злодії. На оболонях, за торговими рядами, продавали коней, рогату худобу, невеликі отари овець та кіз. Коней переганяли навіть із кавказької Росії — їх потім величезними партіями купували військові та великі землевласники. Коровами цікавилися управителі фільварків і селяни. З’їжджалися ресторани, але дехто з заможних брав із собою кухарів і челядь. Зупинялися в добротних хатах. Два тижні ярмарок гудів, реготав, лементував, скиглив, іржав, блеяв, купував і продавав. Знаходилося місце й циркачам поміж торговими рядами, вони ставили будку для продажу квитків і розгортали шапіто. Прибували, звичайно, і злодії. Випереджав їх комісар чортківського Староства з відділом жандармерії. Жандарми з’являлися за день до початку ярмаркування, а від’їжджали наприкінці — по обіді, коли каліки, кульгаючи, залишали містечко, а п’яні циркачі ладували на свої вози брезентове шапіто. Про те, що до Улашковець з’їжджаються найславніші злодії з усього краю, з-за кордону й навколишніх міст, знали жандарми, власники маєтків, орендарі, циркачі, селяни й каліки — знали й побоювалися. А як можна розпізнати злодія? А ніяк. Хіба ті ось у добротних убраннях, білих сорочках під краватку й капелюхах, що торгуються з перевізниками на ягільницькій станції, — злодії? Каліки, очікуючи, хто б їх задурно підібрав до Улашковець, бо пішки не хотілося, здогадувалися, що елегантно вбрані пани, від яких пахне кольонською водою і яким спішно потрібно на ярмарок — злодії. Вервиці возів і бричок, одна за одною, везли на ярмарок чортківських, тернопільських, львівських, варшавських і навіть київських злодіїв. Чортківські ж почувалися господарями: у переддень доїхали на возі з цирковими артистами.

В оголошеннях, опублікованих у кількох газетах на останній сторінці, цирк сповіщав про особливі атракції — жінку з планети Марс, дресированих псів, мавпу, двох клоунів і канатохідця. Клопотів власникам цирку — клоунові Бім-Бому й карлиці Марґарет, яка зображала під час вистав жінку з Марса, вистарчало. Бім-Бом цілий день ходив за кимось із дирекції ярмарку, вимолюючи місце, де можна було б розкласти шапіто. Він запевняв, що звірі здорові й що під час вистави нічого не трапиться. «Присягаюся, що наш цирк безпечний, ясновельможний пане», — дріботів біля урядника Бім-Бом. Нарешті, коли місце для цирку знайшлося, Марґарет винесла на спині стіл, накрила минулорічною афішею й почала продавати квитки. Чоловіча частина цирку, клоуни й канатоходець тим часом встановлювали високі жердини, натягували брезент. Якщо починали роботу зранку, то до вечора місце для вистав було готове. Карлиця вишукувала для псів дешеві курячі шлунки й качачі голови, а для білолобого капуцина — вишні, буряки і яблука. Перед ярмарковими виступами звірів починали годувати краще. Під час переїздів пси скавчали від голоду, а мавпа забивалася в куток клітки й агресивно кидалася на ловців ґав. В Улашківцях Бім-Бом виділив Марґарет додаткові гроші. Тепер щодня собаки їли м’ясо, а в капуциновій клітці валялися купи підгнилих овочів.

Ярмарок 1912 року розпочався з того, що спіймали волоського цигана, який серед білого дня викрав породисту сорокату кобилу. Гурма циганських жінок і дітей проклинала жандармів, що везли арештанта до Чорткова. Називали їх найбруднішими словами, грозили звести зі світу їх та їхні родини. Злодіям рейвах із циганами був дуже до речі. Вони вже крутилися біля столу карлиці. Заглядали до клітки капуцина й нишпорили очима за потенційними жертвами. Циркові актори переодягалися