Читати книгу - "Необхідні речі"

Протягом трьох місяців після смерті Келтона Поллі продовжувала працювати. Самотність була настільки напружена, що вона ледь не дуріла; настільки глибока й повна, що Поллі навіть не усвідомлювала, як сильно страждає. Зрештою вона написала листа додому, розповідаючи матері з батьком лише, що вона в Сан-Франциско, що народила хлопчика і хлопчика більше з нею немає. Більше деталей вона не дала б, навіть якби їй розпеченими кочергами погрожували. Повернутися додому не належало до її планів, принаймні свідомих, але їй почало здаватися: якщо вона не поновить якісь зі старих зв’язків, цінна частина її душі почне дюйм за дюймом помирати, ніби сильне дерево, якщо його довго не підливати, помирає від гілок досередини.

Мама одразу відповіла на номер скриньки, який Поллі вказала як зворотну адресу, благаючи повернутися в Касл-Рок… повернутися додому. Вона прикріпила до листа платіжне доручення на сімсот доларів. В орендованій квартирі, яку вона знімала після смерті Келтона, стало дуже тепло, і, наповнивши свої сумки наполовину, Поллі спинилася, щоб випити склянку холодної води. Тоді усвідомила, що вже готується їхати додому просто тому, що мама попросила – майже помолила – її так вчинити. Вона навіть не встигла обдумати все це, що майже точно виявилося б помилкою. Саме така поведінка, «не знаючи броду, не лізь у воду», а не зіщулений пісюнчик Дюка Шігена з самого початку загнала її в проблему.

Тож вона сіла на своє вузьке ліжко для самотньої жінки й подумала про це. Міркувала довго й ретельно. Зрештою скасувала платіжне доручення й написала матері листа. Він був коротшим, ніж сторінка, але написання зайняло в неї понад чотири години.

«Я хочу повернутися або принаймні перевірити, підійде мені це чи ні, але не хочу діставати всі ті старі кістки й починати знову їх гризти, – написала вона. – Я не знаю, чи хочу цього насправді – почати нове життя на старому місці, – чи це взагалі можливо, але я б спробувала. Тож у мене ідея: побудьмо якийсь час подругами по листуванню, ми з тобою, ну і з татом. Я виявила, що злитися та ображатися на папері важче, тому пропоную якийсь час поспілкуватися так, перш ніж поговоримо особисто».

Так вони проспілкувалися майже пів року, а тоді одного дня в січні 1973 року містер і місіс Чалмерзи з’явилися перед її дверима з сумками. Вони зареєструвалися в готелі «Марк Гопкінс», як самі сказали, і не збираються повертатися в Касл-Рок без неї.

Поллі це обдумала, відчуваючи цілу географію емоцій: гнів від того, якими ж владними вони можуть бути, пригнічену приємність від милої й радше наївної владності, паніку, що відповіді на запитання, яких вона так довго уникала в листах, зараз у неї дотиснуть.

Вона пообіцяла сходити з ними на вечерю, більше нічого – інші рішення мусять почекати. Батько сказав, що забронював кімнату в «Марку Гопкінсі» лише на одну ніч.

– Тоді вам краще продовжити бронювання, – відповіла Поллі.

Вона хотіла поговорити з ними якомога більше, перш ніж прийняти якесь остаточне рішення, – провести інтимнішу форму перевірки, ніж листи. Але той вечір був єдиний, який їм вдалося провести разом. Того вечора вона востаннє бачила батька здоровим і міцним, і його вона провела здебільшого чорно люта на цього чоловіка.

Старі суперечки, яких у листуванні так легко уникати, знову почалися, ще до того, як було випито аперитивні келихи вина. Спочатку то були локальні пожежі, але чим більше тато пив, тим більше вони оберталися на неконтрольовану стіну вогню. Він викресав іскру словами, мовляв, вони обоє вважають, що Поллі отримала цінний урок і настав час закопати сокиру війни. Місіс Чалмерз роздмухала полум’я, докладаючись тим самим прохолодним солодкавим голосом розважності. «Де дитина, дорогенька? Принаймні це ти можеш нам сказати. Ти віддала її черницям, я так думаю».

Поллі знала ті голоси й що вони означають ще з часів давнього минулого. Батько демонстрував потребу заново встановити контроль. Чого б це не коштувало, контроль має бути. Мама демонструвала любов і хвилювання єдиним відомим їй способом: вимагаючи інформації. Обидва голоси, такі знайомі, такі любі й огидні, розпалили в ній старий шалений гнів.

Вони вийшли з ресторану, не доївши другу страву, а наступного дня містер і місіс Чалмерзи вилетіли в Мейн одні.

Після трьох місяців паузи листування, з певною часткою вагань, відновилося. Мама написала першою, перепрошуючи за катастрофічний вечір. Благання повернутися додому припинилися. Це здивувало Поллі… і наповнило певну глибоку й заледве усвідомлювану частину душі тривогою. Їй здалося, що мама нарешті відмовляється від неї. У таких умовах це було одночасно по-дурному й егоїстично, але це ні на йоту не змінило тих найпростіших почуттів.

«Думаю, ти сама знаєш, як тобі краще, – писала вона Поллі. – Це важко прийняти мені й твоєму татові, бо ми досі вважаємо тебе нашою маленькою дівчинкою. Я думаю, він налякався, коли побачив, яка ти гарна й така доросла. І не варто його так звинувачувати через те, як він повівся. Він трохи зле почувався, шлунок знову розходився. Лікарі кажуть, що проблема лише в жовчному, і як тільки він погодиться на те, щоб його вирізали, все знову буде добре, але я за нього хвилююся».

Поллі відповіла таким же примирливим тоном. Їй стало легше це робити тепер, коли вона почала відвідувати заняття в бізнес-школі й на невизначений термін відклала плани повернутися в Мейн. А тоді, в кінці 1975-го, отримала телеграму. Та була коротка й брутальна: «У ТВОГО ТАТА РАК. ВІН ПОМИРАЄ. БУДЬ ЛАСКА, ПОВЕРТАЙСЯ ДОДОМУ. ЛЮБЛЮ, МАМА».

Він іще був живий, коли Поллі прибула в лікарню в Бриджтоні, а голова в неї крутилася від десинхронозу й старих спогадів, що проступили, як тільки вона побачила усі старі місця. Одна й та ж зачудована думка не йшла їй із голови на кожному повороті дороги з портлендського аеропорту до високих пагорбів і низьких гір західного Мейну: «Востаннє, коли я це бачила, то була дитиною».

Ньютон Чалмерз лежав у приватній палаті, то втрачаючи свідомість, то повертаючись до тями, трубки стирчали йому з носа, а різні апарати зібралися в голодне півколо. Він помер через три дні. Поллі планувала одразу ж повернутися в Каліфорнію – тепер вона вважала її майже своїм домом, – але через чотири дні після батькового похорону в матері стався серйозний серцевий напад.

Поллі переїхала в їхній будинок. Вона доглядала маму наступні три з половиною місяці, і в певний період їй щоночі снився Норвілл, кухар швидкого приготування у «Вашій улюбленій закусочній». Норвілл раз за разом повертався до неї уві сні, простягаючи правою рукою телефон, тією з