Читати книгу - "Необхідні речі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Поллі нервово засовалася в кріслі.
«Я мушу розповісти йому – рано чи пізно доведеться. І це ніяк не пояснює, чому так важко. Це ніяк не пояснює, чому я взагалі йому збрехала. Ну тобто я ж не вбила свого сина…»
Вона зітхнула – пролунало майже як схлип – і посунулася в кріслі. Пошукала поглядом хлопців із м’ячем, але ті вже зникли. Поллі відкинулася в кріслі й заплющила очі.
12
Вона була не першою дівчиною, яка завагітніла в результаті нічних любощів на пізньому побаченні, і не першою, яка грубо посварилася з батьками й іншими близькими внаслідок цього. Вони хотіли, щоб вона одружилася з Полом «Дюком» Шігеном, хлопцем, від якого вона завагітніла. Поллі відповіла, що не вийде за Дюка, навіть якщо він буде останнім хлопцем на землі. Це була правда, але гордість не дозволяла їй сказати, що Дюк сам не хоче з нею одружуватися – його найближчий друг розповів їй, що той уже панічно готується йти на флот, коли йому виповниться вісімнадцять… що станеться менш ніж за півтора місяця.
– Прояснимо ситуацію, – сказав Ньютон Чалмерз, після чого спалив останній убогий місток між собою і донькою. – Трахатися з ним тобі було нормально, а заміж виходити – ні, я правильно розумію?
Тоді вона спробувала втекти з дому, але мама спинила її. Якщо вона не одружиться з тим хлопцем, говорила Лоррейн Чалмерз спокійним і солодким голосом розважливості, який у підлітковому віці Поллі ледь не до сказу доводив, то їм доведеться відправити її до тітки Сари в Міннесоту. Вона зможе пожити в Сент-Клауді, доки не народиться дитина, а потім віддати її на всиновлення.
– Я знаю, чому ви хочете, щоб я поїхала, – сказала Поллі. – Через двоюрідну тітку Евелін? Боїшся, що вона дізнається, що мені тут вітром надуло, і викреслить тебе з заповіту. Усе через гроші, правда? Тобі на мене взагалі начхати. Тобі взагалі похуй на м…
Солодкий голос розважливості Лоррейн Чалмерз завжди приховував опришкуватий характер. Вона також спалила останній благенький місток між собою і донькою, рвучко заліпивши тій по зубах.
Тож Поллі втекла. Це було дуже-дуже давно – у липні 1970-го.
Діставшись до Денвера, вона ненадовго припинила тікати й працювала там, доки не народила дитину в благодійній палаті, яку пацієнти називали Шприц-парком. Поллі мала твердий намір віддати дитя на всиновлення, але щось – можливо, просто відчуття, коли акушерка поклала його їй у руки після пологів, – змусило передумати.
Вона назвала хлопчика Келтон, на честь прадіда по батьковій лінії. Рішення залишити дитину трохи налякало її, бо вона вважала себе практичною, розумною дівчиною, і те, що сталося з нею протягом останнього приблизно року, не змінило цього уявлення. Спочатку практична, розумна дівчина завагітніла без шлюбу в час, коли практичні, розумні дівчата просто такого не роблять. Тоді практична, розумна дівчина втекла з дому й народила дитину в місті, де раніше ніколи не була й про яке нічого не знала. І, до всього цього, практична, розумна дівчина вирішила залишити дитину й забрати її з собою в майбутнє, якого вона ще навіть не бачила, навіть не відчувала.
Принаймні Поллі залишила дитину не комусь на зло чи через зухвальство. Це на неї повісити не можна. Її здивував прилив любові, того найпростішого, найсильнішого почуття, що пробачало все.
Вона жила далі. Ні – вони жили далі. Поллі працювала на різних невільничих роботах, і вони опинилися в Сан-Франциско, де, мабуть, вона збиралася осісти. На початку літа 1971-го те місто було своєрідним Шанду[66] для гіпі, горбкуватим наркомагазином, повним диваків, селюків, гіпаків і гуртів із назвами на кшталт «Мобі Ґрейп»[67] і «Тертін Флор Елевейтез»[68].
Відповідно до пісні Скотта Маккензі про Сан-Франциско, популярної в ті роки, літня пора призначена для любовних зібрань[69]. Поллі Чалмерз, яка на той час і близько не була гіпі, якось ті зібрання пропустила. Будівля, де вони з Келтоном жили, була повна зламаних поштових скриньок і наркоманів, які носили символи миру на шиях і часто тримали викидні ножі в потертих брудних мотоциклетних чоботах. Найчастішими гостями в цьому районі були посильні з судів, конфіскатори й копи. Багато копів, і в обличчя їх свиньми не називали. Копи також упустили любовні зібрання, і їх це злило.
Поллі подала документи на соцдопомогу і дізналася, що не жила в Каліфорнії настільки довго, щоб розраховувати на неї, – зараз, вона припускала, все по-іншому, але в 1971 році молодій незаміжній матері було важко зводити кінці з кінцями в Сан-Франциско, як і в будь-якому іншому місті. Вона подала документи на допомогу для дитини на утриманні й чекала – сподівалася, – що щось із цього вийде. Келтон не голодував, на відміну від неї, кощавої, часто голодної й завжди зляканої молодиці, яку мало хто зі знайомих зараз упізнав би. Спогади про ті три роки на західному узбережжі, спогади, відкладені на закапелках розуму, ніби старий одяг на горищі, були викривлені й гротескні, образи з кошмарів.
І хіба ж не саме через це вона зволікала розповідати Аланові про ті роки? Хіба вона не хотіла просто приховувати це від нього? Поллі не єдина постраждала від кошмарних наслідків своїх гордощів, упертої відмови просити про допомогу і порочної лицемірності тих часів, що проголошували тріумф вільного кохання й одночасно таврували незаміжніх жінок із дітьми як створінь, яким не місце в нормальному суспільстві. Також був Келтон. Келтон був їй родиною, поки вона зціпивши зуби тягнулася стежкою свого хрестового походу плюгавої дурепи.
Найстрашніше було те, що її ситуація повільно кращала. Навесні 1972 року Поллі нарешті отримала допомогу від штату, чек допомоги на утримання дитини пообіцяли на наступний місяць, і вона планувала переїхати в трохи ліпше житло, коли трапилася пожежа.
Дзвінок надійшов у закусочну, де вона працювала, і Норвілл, кухар швидких страв, який у ті дні постійно намагався залізти їй у штани, у снах знову й знову обертався до неї з телефоном. Він повторював одне й те ж: «Поллі, це поліція. Хочуть з тобою поговорити. Поллі, це поліція. Хочуть з тобою поговорити».
Вони дійсно хотіли з нею поговорити, оскільки винесли з задимленого третього поверху її будинку тіла молодої жінки й маленької дитини. Обидва згоріли до невпізнаваності. Вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідні речі», після закриття браузера.