Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

ідеї можна було зробити висновок, що щиро бажали емансипації не чоловіки-імперіалісти, а національні чоловіки-аристократи, зацікавлені у формуванні духовного, свідомого материнства (З. Фройд, О. Вайнінгер). Зустрічною була реакція національної жінки. Адже випадок Дори, як показав фройдівський психоаналіз, означав, що така жінка прагне утримати в собі ідеальну фігуру батька. В основі національної істерії лежав моральний страх, страх за Бога-отця у жіночій психіці. Тому в своєму розв’язанні істеричний конфлікт міг сформувати залежно від характеру онтогенезу (національного чи імперського) протилежні психотипи: психотип моральної мазохістки, як це мало місце у драмі Лесі Українки, та психотип ерогенної садомазохістки або фальшивої жінки, що поставала з імперської культури. Відмінність психосемантики національної та імперської істерії сприяла тому, що в чоловічому дискурсі минулого порубіжжя жіноча істерія дістала протилежні тлумачення. Так З. Фройд схилявся до виявлення в істеричці моральної жінки, що попри інфантильну перверсивність прагне істинної любові, натомість О. Вайнінгер схилявся до виявлення в істеричці фальшивої жінки, яка прагне втолити свою ненаситну сексуальність. Хронічна брехливість, на думку Вайнінгера, постає тоді, коли жінка хоче впровадити у свою психіку чужорідний для неї моральний закон. Мова йде про імперську жіночість. Тому така істерія означає «органічну кризу органічної брехливості жінки»[626]. «Глибока омана, якій особливо піддалися Брейер і Фройд, — писав Вайнінгер, — оголошувати саме істеричних високоморальними людьми. Механічно засвоївши моральні принципи, вони по-рабськи слідують цьому кодексу, не розмірковуючи, нічого не намагаючись оцінити»[627]. Що цікаво, на основі психоаналізу сучасний російський дослідник Альфред Щеголєв, досліджуючи істеричну жінку нашого порубіжжя у своїй праці «Брехлива жінка. Невроз, як внутрішній театр особистості» (2002) також схиляється бачити в істеричці лише фальшиву жінку. Але у психоісторії української літератури є яскраві моделі відмінних істеричних характерів порубіжжя, що відповідають різним психотипам (тобто мають різний психогенезис), характерним доказом чого стане у нашому дослідженні аналіз істеричності Лесі Українки (на основі національного онтогенезу) та істеричності Оксани Забужко (на основі імперського онтогенезу).

Загальноєвропейська криза мужності та жіночості, що визначає провідний характер новоромантичної епохи, спонукає звертатися національні літератури до аналізу моделей мужності та жіночості, дошукуватися їх власного коду, що дає змогу пізнати цілісний код національної сім’ї. Так О. Вайнінгер у праці «Стать і характер» психологію нації тісно пов’язав з чоловічо-жіночою психологією. У плані колоніальної психології О. Вайнінгер звертав увагу: там, де у психології народу більше жіночого елемента, ніж чоловічого, у того народу немає могутньої потреби у свободі[628], отже, його перебування у рабстві тісно пов’язане з його власними рабськими нахилами. У контексті цієї провідної психосемантики Fin de Siécle варто розрізнити імперську стратегію психопорубіжжя, несвідомо спрямовану на розщеплення національної мужності і жіночості, та національну стратегію порубіжжя, свідомо спрямовану до процесу модернізації національних моделей мужності та жіночості заради їх синтезу.

NB

ПОРУБІЖЖЯ — особливий період у психоісторії літератури, він пов’язаний з активізацією боротьби імперського суб’єкта з національним. В онтогенезі цей період аналогічний неврозу як кризовій ситуації у психіці людини. Невроз активізує материнський код, який радикально розщеплюється на два інстинкти — лібідозний і монструозний, тому виникає нагальна потреба зміцнення національного характеру з допомогою батьківського коду мужності.

У СТРУКТУРІ творчого суб’єкта є національні та імперські імпульси на основі первісних орального і анального відношення до материнського тіла. Залежно від того, який імпульс переважає, формуватиметься характер через відношення материнської матриці до Бога-отця. Імперський характер з’являється в середині національної культури (С. Пшибишевський, Ф. Ніцше).

ПОТУЖНИЙ імперський суб’єкт на порубіжжі проявляється через символічне батьковбивство, стаючи героєм, який відсуває Бога-отця і Христа як психологічного символа єднання батьківського і материнського кодів.

З ІМПЕРСЬКИМ наступом на монотеїзм тісно пов’язаний дискурс антисемітизму та феномен національної істерії.

У ПРОБЛЕМАТИЧНОМУ контексті порубіжжя варто розрізнити національну істерію, пов’язану зі страхом смерті на основі символічного вбивства Бога-отця, та імперську істерію, пов’язану з втрачанням національного об’єкта як бажаного ерогенного об’єкта, який містить у собі материнську матрицю.

ІМПЕРСЬКА істерія породжує дискурс фемінізму, несвідомо спрямований на розщеплення національної мужності і національної жіночості. На порубіжжі імперський фемінізм символізує «банда сестер», яка стихійно об’єднується з чоловічим імперським дискурсом вбивства Бога-отця — «бандою братів».

3.2. Українське порубіжжя як психоісторична проблема

Індивідуальне усвідомлення цінності монотеїзму серед українських архетипних письменників не привело до такого повернення монотеїстичної традиції, щоб вона змогла захопити весь народ і діяти на користь державності.

Психологічний розвиток, що відображає становлення національного характеру, пов’язаний із двома небезпеками: загальмованістю і регресією. Ці небезпеки означають, що не всі підготовчі фази «пройдені однаково добре і подолані з однаковим успіхом; частина функцій назавжди зостанеться на одній із попередніх стадій і для загальної картини буде характерний певний ступінь загальмованості розвитку»[629]. Зіставляючи індивідуальну і масову психологію, З. Фройд вдається до історичної події, асоціативно пов’язаної з виходом єврейського народу з єгипетського полону: «Коли весь народ полишає обжиті місця, аби пошукати нових, — як часто траплялось у ранні періоди людства, — то, звичайно, не всі його представники добираються до нової батьківщини. Не беручи до уваги інших утрат, окремі гурти чи громади мандрівників неодмінно зупиняються на півдорозі й залишаються там жити, а головна маса рухається далі»[630]. Стосовно індивідуального онтогенезу це означає, що сексуальний потяг як цілісний неперервний потік на певній стадії зазнає розщеплення. Затримку часткового потягу Фройд назвав фіксацією. Друга небезпека цього розщепленого (стадійного) розвитку полягає в тому, що «навіть ті елементи, котрі пішли далі, дуже легко можуть змінити напрям руху і повернутися на одну з попередніх стадій»[631]. Процес зміни руху, повернення з вищого на нижчий ступінь розвитку психічного акту, за словами Фройда, є регресією. Як правило, розвиток вдається до регресії, коли стикається з великими зовнішніми перешкодами, які не дають йому змоги рухатися далі й досягнути мети. Тому фіксація і регресія взаємопов’язані: за сильної фіксації вітальний порив, зіткнувшись з великими зовнішніми перешкодами, обминатиме їх, відступаючи на стадію фіксації. Для цього Фройд використав такий приклад у формуванні національного характеру: «Подумайте про те, що коли народ під час міграції залишає великі громади на місцях своїх зупинок, то тим, хто прорвавсь уперед і зіткнувся з надміру сильним ворогом або зазнав поразки, найприродніше повернутися на ці нещодавно полишені місця. Крім того, коли більше люду зостанеться на таких проміжних зупинках, то грізнішою ставатиме загроза поразки»[632]. Інтуїтивне прозріння цієї загрозливої ситуації Шевченком спонукає його наголосити на національній потребі релігійної єдності аристократії зі своїм народом[633]. На порубіжжі І. Франко символічно асоціює себе з Мойсеєм, який добрався до нової батьківщини сам, а народ не чує батьківського романтичного пророчого голосу