Читати книгу - "Зворотний бік світла"

На чай зайшов. Мальва готувала сяку-таку вечерю з канапок та трав’яного чаю, привезеного з Карпат. Святослав тим часом коментував все, на що натикалися його очі. Мальва робила саркастичні коменти, зауваги, які тільки веселили хлопця і зовсім, здавалося, не дратували.

А потім вони у кімнаті Мальви дивилися на компі таборові фотки, їх надіслали поштою сьогодні. Після зізнання в коханні над Черемошем Святослав, здається, уникав розмови про саме почуття. Мальву це трохи насторожувало, бо, крім тримань за ручки, їхні зустрічі та балачки нагадували взаємини з другом Сергієм — обом цікаво та весело. Інколи їй здавалася, що ті слова про кохання їй або наснилися, або примарилися.

— О, Мальво, дивися, яка ти на тій фотці серйозна. Мері Поппінс на відпочинку. А чиї ти це окуляри натягнула на себе? Нє, не Поппінс. Шапокляк.

— Ги-ги. Яка там в ср…, пардон, Шапокляк? Га! Прикольна фотка, чого б це я сміялася.

— Звичайно, прикольна! І ти прикольна.

— Тільки прикольна і все? — Мальва і сама не помітила, як почала кокетувати, майже як Лідка.

Святослав серйозно подивився на Мальву, легко накрив її руку своєю. Рука була трохи холодна.

— Ти не тільки прикольна, Мальво. Пам’ятаєш нашу розмову над Черемошем? Нічого не змінилося з того часу в моєму серці. Навпаки. Інколи я боюся тебе. Тобто боюся образити словом, вчинком, рухом. Торопію поруч, як дурень. От зараз так і кортить тебе поцілувати, а не смію, тому що не хочу тебе кривдити, не знаю, як ти це сприймеш.

Мальва розгублено закліпала очима. Відчула, як гаряча хвиля накриває її з головою.

— Ти — диво, Мальво. Я кохаю тебе, сонячна дівчинко.

Його очі навпроти, так близько-близько. Чути стукіт серця, тремтіння вій, гарячий подих. Ще мить, тоненька мить і… Цівочка світла з’єднує, огортає губи… ще трішки, і ті два подихи стануть одним, губи стануть медом і солодом і чеканням… І бажанням… І мрією… Світ гасне, загоряється щось усередині… Поцілунок — він та вона, мить та вічність… Більше нікого зараз не існує для двох сердець, що співають укупі…

— Стій! — різке, рубане, грізне. Гучний голос Птахи, а в ньому стільки перестороги і ненависті. Голос лунає наче поруч і водночас вдалині. — Відійди від неї, чуєш!

Мальва аж підстрибує від несподіванки, здивовано озирається на знайомий голос. Біля вікна — прекрасна та грізна жінка. Очі горять лихим вогнем. Вона ще не бачила Птаху такою.

— Птахо. Ти чо? По-перше, привіт чи якось там ім’ям того самого кола, чи тіпа того… Ти шо, з дуба рухнула? А по-друге, може навчишся якось попереджати про свої візити? Чемні люди стукають, перед тим як зайти.

Птаха не зважає на докори Мальви. Для дівчини вона ж здається божевільною. Невже людина не має права на особисте життя? Тоді вона протестуватиме, тоді на фіг треба і безсмертя, і всієї тієї галіматьї, що з цим пов’язана. Дівчина хапає за руку Святослава і міцно стискає її, наче хоче ще раз переконатися, що він — реальний, справжній, не витвір уяви, з плоті та крові. А якщо Птасі не подобається Святослав — то це виключно її проблеми. Вона зараз їй усе скаже. Хто вона така, щоб командувати нею? Так, Мальва зараз скаже, що начхати їй на той вигаданий примарний світ безсмертних, їй хочеться зараз простого людського щастя, того, що мають її батьки, мають її однолітки, колежанки, приятелі і вона зможе мати, якщо поруч буде Святослав.

— Птахо, дай мені спокій, — говорила наче через пелену, здається, дерев’яним голосом. Аж не впізнавала сама себе. — Перестань втручатися в моє життя. Ти зараз тут зайва, невже цього не розумієш? Що я, не маю права поцілувати того, хто мені подобається?

Господи, як вона тепер пояснить звичайному хлопцеві, що то за одна з дурнуватим ім’ям Птаха вештається її квартирою?

Та Птаха, схоже, ігнорує слова Мальви. Вона дивиться тільки на Святослава. Мальва і собі повертає голову до хлопця. Дивно, але той не злякався і навіть не здивувався несподіваній появі чужої жінки в кімнаті. Звісно, він міг подумати, що то Мальвина сестра чи якась родичка, тобто божевільна родичка.

— Відійди від неї, чуєш? Востаннє попереджаю.

Святослав криво посміхається. Міцніше стискає руку Мальви. Від того доторку дівчині ще дужче хочеться лишатися з ним, розумним, тактовним, талановитим, її, таким справжнім та закоханим, з ним і подалі від трохи ненормальної Птахи. Святослав пригортає її рукою та шепоче на вушко:

— Мальво, серденько! Дівчинко моя! Я кохаю тебе! А ця жінка тут зайва. Давай проженемо її або… Або… О, так, це навіть краще. Ти підеш зі мною, куди я тебе покличу? Підеш?

Потім Мальва сама собі не змогла пояснити, що тоді на неї найшло. Їй враз стало байдуже і до батьків, і до Птахи, і до примарної місії безсмертної, був тільки солод його губ на її устах, дотик його руки і її готовність йти за ним на край світу, тільки щоб ще раз відчути подих його уст на своїй шкірі. Уста до уст… Звичайно, вона скаже: «Так». Спокійний голос Птахи випереджає її на півмиті, і недоказане так і застрягає всередині:

— Не смій її зваблювати, Стрибе! Тим паче — цілувати. Навіть для темних це занадто, ти ж не збоченець, — у голосі, крім ярості, дзвенить ще щось, схоже на помсту та сарказм. — Мальва — твоя рідна донька. Наказую тобі волею Сонця і Місяця вернути назад Обміну, доброю волею те зробити, сльозами вітер обмити, полин з душі забрати, подобу справжню прийняти.

Щось ляснуло в повітрі після сказаного і… Наче хтось з доладно збудованого будинку з красивими вікнами з видом на океан, кольоровою веселковою дахівкою, розкішною терасою витягнув одну-однісіньку цеглинку, та цього виявилося достатньо, щоб перетворити дім на купу сміття. Святослав відсахнувся від Мальви після почутого. Мальва здивовано витріщилася на хлопця. «Про якого такого батька говорить Птаха?» Славко ж тільки на пару літ старший від неї.

Та… Чар зачав опадати додолу зі Святослава, і Мальва бачила, як світлячки-зорі злітали з його рамен, голови, рук, ніг додолу, стаючи ледь помітними, проектуючись, складаючись пазлами в ту картину, яка так вразила Мальву в майстерні Святослава, — «Автопортрет з полином».

Рішуче до них підійшла Птаха.

— Картина на стіні. Обміна переді мною,