Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

прийняла все, як є, не дошукуючись ймовірних життєвих прикростей, а навпаки, прагнучи за всяку ціну підтримати коханого в   й о г о   рішеннях, було дуже важливим для Василя: він знайшов ту, яку шукав упродовж багатьох років. Того дня він уперше після арешту Світличного збагнув, що його «патологічна» неспроможність мовчати, коли поруч із тобою чиниться несправедливість, не така вже й безглузда. Виявляється, що в його оточенні чимало людей, які відчувають як він, і як він готові не лише до словесного співпереживання чужої біди, а й можуть допомагати в її подоланні.

Те ж відчуття було й за кілька днів, під час зустрічі з Романом Корогодським, який сказав, що в Центральному державному історичному архіві УРСР, де він часто працював ув архіві, є вільні вакансії, на одну з яких Василь може претендувати. Він, мовляв, уже розпитував про це деяких людей, які, своєю чергою, говорили з керівництвом, що поставило лише одну вимогу: Василь має отримати бодай тимчасову прописку в межах Київської области.

Вражений такою підтримкою з боку малознайомих людей, Василь обіцяв подумати, як щось зробити в цьому напрямку. Бо з одного боку робота в Інституті садівництва навіть влаштовувала його, адже залишалося чимало часу на власну творчість. А з іншого Василеві було дуже шкода тих годин, які він міг би присвятити літературній і науковій праці. Він уже тоді поспішав жити, переймаючись, що може так і не «піднестися до вершин культури світової»[437], а для цього потребував бодай мінімальних умов, які б уможливили працю хоч в якійсь ділянці гуманітаристики. Та й надривний кашель від постійного вугільного пилу дедалі більше мучив, змушуючи думати про здоров'я, про мінімальний відпочинок, що дозволив би залікувати виразку, яка не на жарт доймала.

Розмова з Романом дедалі більше перетворювалася на задушевну бесіду двох давніх товаришів, і Василь, який не надто охоче ділився з оточуючими особистим, прохопився:

«— Ти розумієш, для мене головне в цьому всьому… це щоб знати, що в тебе є дуже міцний тил. От я про неї не маю думати, як і про себе. Бо я про себе не думаю»[438].

Це був час стрімкого зближення з гуртом «священних корів» шістдесятництва, які до 4 вересня дивилися на Стуса лише як на поета-початківця, що пише химерні вірші, а після того визнали його за рівню[439].

Шостого грудня до Леоніди Світличної Василь прийшов у товаристві Євгена Сверстюка та Ліни Костенко.

Засиділись далеко за північ. Розпитували про Івана, говорили про справи, про можливість подальшої реалізації й небезпеки самвидаву, що став чи не єдиною можливістю друкуватися.

Коли Євген із Ліною почали збиратися, Льоля, яка довідалася, що зараз Василь ночує по друзях, запропонувала залишитися в неї.

До третьої Василь розпитував про Симоненка, інших літератів, які проходили свої літературні університети в Світличного, а тепер поховались по шпарах і бояться сказати щось на захист свого вчителя[440].

Тієї ночі в квартирі на Уманській з'явився один з кращих публіцистичних Стусових віршів:

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він, як зоря, проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари

із уст. Вусате сонечко моє!

Несуть тобі три царіє со дари

скапарене озлоблення своє.

Іваночку! Ти чуєш, доброокий?

Їй-бо не знаю, що я зле зробив.

Чого ж бо й досі твій поріг високий

ані відчув, ані переступив.

Прости мені, недільний мій Хрещатик,

що, сівши сидьма, ці котли топлю

в оглухлій кочегарці. Що терплю,

коли вже ні терпіти, ні мовчати

не можу, що, читаючи, люблю

твоїх Орхана, Незвала і Данте,

в дев'яте коло прагнучи стремлю.

Моє ж досьє, велике, як майбутнє,

напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,

окравши край, окрали спокій мій,

лишивши гнів ропавий і кривавий

і право — надриватися в ярмі.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,

всі правдолюби, чорт би вас побрав.

Чи людська добрість — тільки доти добрість,

поки без сил, без мужності, без прав

запомогти, зарадити, вступитись,

стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,

і зважитись померти, аби жить?

Коли тебе, коханий, покарають —

куди втечу від сорому й ганьби?

Тоді прости, прощай, проклятий краю,

вітчизно боягузів і убивць.

6.12.1965[441]

За всім цим спостерігали уважні й злі чужі очі. Пізніше з'ясувалося, що Ліна Костенко, Євген Сверстюк та Василь Стус на гостини до Льолі прийшли не самі, а з «хвостом». І коли близько першої той виявив, що до дружини Світличного зайшли два чоловіки та одна жінка, а вийшов лише чоловік із жінкою, про це відразу стало відомо Іванові.

Наступного дня слідчий, ніби між іншим, єхидно запитав:

— Іване Олексійовичу, чи не цікавить Вас, у чиєму товаристві проводить ночі Ваша дружина?[442]

Світличний обірвав розмову, хоча хто знає, яким зусиллям волі вдалося йому здолати сумніви й підозри, неминучі в кожного заарештованого, цілковито відрізаного від будь-якої інформації з волі.

Тими ж днями Валиного батька, Василя Карповича Попелюха було викликано на бесіду до секретаря парторганізації.

У кабінеті був невідомий чоловік у цивільному. Майже три години тривала розмова, під час якої Василя Карповича переконували, що він мусить вплинути на дочку, яка збирається вийти заміж за безробітного (Стус саме забрав трудову з Інституту ботаніки, сподіваючись після весілля влаштуватись на посаду молодшого наукового співробітника історичного архіву).

— Що ж подєлаєш, єслі вона його любить, — казав Василь Попелюх, пропускаючи повз вуха «залізні» аргументи гебістів. — Ми говорили з нею. Це — судьба.

Саме так «дєдя» описував цю важку розмову, коли незадовго до його смерти я просив пояснити мені, як він, комуніст із тридцятих років, дав згоду на шлюб дочки з людиною, яка відверто протиставляла себе державі. «Судьба, — казав він. — І потом, Валя тоді світилась од щастя».

І більш нічого. Для нього оті «судьба» і «любов» були значно важливішими за всі практичні резони. І настільки багато те все для нього важило, що він узяв доньчин бік навіть усупереч тому, що дружина Ольга цей шлюб, м'яко кажучи, не схвалювала.

Хай там як, а переконавшись, що змінити Валине рішення їм не вдасться, батьки наполягли — мовляв, перед людьми буде соромно — справляти весілля, хоча молодята думали обмежитися лише церемонією в ЗАГСі.

Свідком