Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Однак в умовах «закритого» суспільства, яким був Радянський Союз, ім'я Леніна давало можливість «законно» ввести в офіційний публічний дискурс найгострішу проблему, захистивши її цитатами з ленінських робіт і протиставивши «перекрученій» практиці соціалістичного будівництва. Іншого шляху не було. Ленін був найвищим і, може, незаперечним авторитетом, що вживлювалося всім радянським людям зі шкільної лави.

Відтак посилання на ленінські праці створювало ілюзію легальности і, що, може, навіть важливіше, надавало вагомости публіцистиці. Важко сказати, хто першим використав це як полемічний прийом, але «шістдесятники», й Іван Дзюба особливо, користалися ним блискуче.

Втім, не можна говорити, що апелювання до Авторитета було лише прийомом. Ідеологічна обробка, принаймні в Східній Україні та Росії, була настільки добре поставленою, що мало кому вдавалося «звільнитися» від авторитету Ленінського імени: у країні, де з повсякденного життя був витіснений Бог, його місце поволі зайняв той, хто в дитинстві асоціювався з «добрим дідусем», у юності — зі справедливим і сильним лідером-переможцем, у зрілості — з мудрим і непомильним політиком. Надто мало залишилося людей, які знали правду, а хто знав, добре розуміли, що це в СРСР — «найнебезпечніше» знання. Не лише в шістдесяті, а й на початку дев'яностих років минулого століття мільйони людей, які під тиском доказів визнавали злочинність комуністичного режиму, відмовлялася вірити в непогрішимість і «святість» Ілліча, який для радянських громадян був радше символом віри, аніж живою людиною[431].

Тому апелювання Стуса, причому апелювання наступальне, а не з метою оборонитися, було передусім добре продуманою стратеґією, прагненням оборонитися від нападників їхньою ж зброєю.

Проте на досвідченого ідеолога Зубкова це не справило жодного враження. Юнак, якого він запросив до кабінету, не лише відмовився «визнати свою вину та покаятися» — помилка молодости, з ким не буває, — але й звинуватив його в бездіяльності, говорив про хиби в політиці соціалістичного будівництва Сталіна та Хрущова.

Втім, навіть на це можна було б закрити очі, якби не такий «нахабний» тон молодика, який не лише не намагався приховати відвертої неприязні, але й жорстко вимагав поваги до себе.

20 вересня було підписано наказ про відрахування аспіранта Стуса «за систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу»[432].

Найгіршим в усій цій ситуації було те, що звільнення з аспірантури означало втрату місця в гуртожитку, звідки за вказівкою Зубкова Стуса відразу виселили.

Звісно, якийсь час можна було ночувати у друзів, але відразу постало питання: що — далі?

Василь відразу відчув довкола себе якийсь вакуум. Віктор Зарецький, Алла Горська та Надійка Світлична — в тривалому творчому відрядженні на Донеччині, Іван — за ґратами, до гуртожитку треба пробиратися напівпідпільно. Та й усі плани щодо активної наукової та літературної праці урвалися на самому початку. А ще ж треба хоч трішки допомагати сестрі Марії, яка змушена виховувати дитину сама. Тільки Валя й Леонід Селезненко…

Василь розпочав пошуки роботи. Льоня вирішив допомагати у цих пошуках. Але жодного позитивного результату досягнути не вдалося. Передусім бракувало прописки. По-друге, потенційних роботодавців відлякував «політичний» запис у «Трудовій» про відрахування, по-третє, — вища освіта, а СРСР існувало правило: з вищою освітою на робітничі посади не приймати.

Нарешті Леонід довідався, що є можливість працювати в цегельні на Корчуватому, куди візьмуть навіть без київської прописки.

Їдуть. Василь, який уже отримав кілька відмов, нервує. Загострилася виразка, що тривалий час доймала. Різко збільшилася кислотність. Напівдорозі вискочили з автобуса біля якогось парку, бо Василя знудило.

Нарешті — відділ кадрів. Першим зайшов Леонід. Загалом несміливий і навіть вайлуватий, він інколи був спроможний на вчинок, коли це стосувалося інших. Зараз була саме така ситуація, бо до краю знервований і готовий будь-якої миті зірватися Василь міг одним різким словом усе зіпсувати.

За якийсь час Леонід вийшов з відділу кадрів і сказав, що справу ніби залагоджено.

— Зайди занеси лише необхідні документи.

Однак коли до кабінету завкадрами зайшов Василь, він нарвався на відмову:

— Ви понімаєтє, в даний момєент у нас мєста нєт, но ви звонітє, ви понімаєтє…[433]

Мовчки вийшли на вулицю. Від розпачу Василь аж пожовтів. Леонід, у квартирі якого кілька тижнів мешкав викинутий із гуртожитку Стус, навіть злякався за нього. Лише за півгодини Василь вийняв з кишені книжку і став читати…

За кілька днів знайомі порадили Василеві звернутися за допомогою до 47-літнього поета Миколи Самійленка, який працював в Інституті садівництва бригадиром будівельної бригади, а до того, подейкували, скількись років відбув у сталінських таборах.

Зустрілися. Познайомилися. Була можливість влаштуватися лише в будівельну бригаду, але Самійленко обіцяв, що знайде для Василя роботу хоча й у бригаді, але таку, де б була можливість працювати окремо.

Як згадував Микола Самійленко, там «яма була і тонн сто, приблизно, вапна. Треба було гасить його. Я його поставив туди. Він брав добру мішалку і ото спускав його [вапно] в яму, заливав водою, розмішував. І це протяглося, мабуть, більш як півтора місяця. Похолодало. Прийшов він у кінці вересня. А коли вже похолодало, то він пішов у котельню. Вона тоді опалювалася вугіллям»[434].

Разом із напарником треба було обслуговувати два котли. Зміна — вісім годин. Вентиляції немає. Тож у суцільному вугільному пилу спершу завантажували котли, потім, за які дві-три години, вигортали жужелицю, потім — знову. І так одну-дві зміни, бо часом доводилося підміняти напарника. Були й плюси. У перерві між завантаженнями-розвантаженнями можна було залишитися наодинці, почитати, не потерпаючи ні від надмірного нагляду, ні від «чужих» очей.

Ставши до праці, Василь знову відчув ґрунт під ногами й нарешті наважився на розмову з Валею, якої довший час уникав, переймаючись, чи зі всіма своїми негараздами він може дозволити собі розкіш шлюбу.

Після нетривалої розлуки[435] Василь нарешті повідомив їй про арешти, а також про зміну соціального статусу. Бо виходити заміж за аспіранта Інституту літератури — одне, а за різнороба, який гасить вапно, — інше.

Валина реакція приголомшила:

— А що, ти станеш після цього іншим?

— Не іншим, ні. Просто, коли висиш у повітрі, важко займатися плануванням, тим більше — брати на себе відповідальність за когось…

— То й не будемо планувати. Мені добре з тобою, а все інше — дурниці, — «закрила» вона розмову.

Того ж дня вони вирішили побратися. Розписуватися вирішили 25 листопада[436], але коли прийшли до ЗАГСу подавати заяву, виявилося, що це можливо лише 10 грудня.

— Десятого, то — десятого, — вирішили вони. — Куди поспішати?..

Це просте рішення коханої, яка