Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

…Капітан Строїлов дослухав останні слова Сорокіна, вимкнув апаратуру, поклав долоню на плече шофера й тихенько сказав:

— Поїхали…

І саме в цю хвилину генерал Строїлов, вийшовши з ліфта, дістав в’язку ключів і заходився відмикати замок тремтячою рукою; коли двері відчинилися, він відчув, як його рот затиснули спітнілою долонею й миттю вштовхнули в квартиру; старий упав; у ту ж секунду задзвеніли шибки; на двох хлопців, що ввалилися в двері слідом за генералом, кинулися з балкона сищики; за ними стояв Костенко, блідий як крейда, не одводячи очей від непорушного старого, розпластаного на підлозі…

16

— ««Швидку» викликайте, — сказав Костенко сищикам з місцевого (Миколки Ступакова) відділення.

Говорив зараз дуже тихо, якось загальмовано, не розтуляючи рота, аби не показати завмерлим псам — уже в наручниках, — як дрібно цокотять зуби.

Схилившись над мертвотно-блідим генералом, він обережно поклав долоню під голову, трохи підняв її на себе і, помітивши, як здригнулися куточки рота старого, приторкнувся губами до його випуклого, античного лоба; того жахливого, невідворотного холодання не було; Господи, аби тільки живий!

Костенко підвів очі на хлопців — одному років сімнадцять, малолітка, відпустять, гуманісти, другому трохи більше, — обперся долонями об паркет, підвівся, взяв грабіжників за вуха, люто вивернув їх, шепнувши:

— Пікнете — пристрелю, чинили опір владі… Де третій?

Хлопці пополотніли ще дужче, сопли мовчки…

— Ходімо, — сказав Костенко і, все ще крутячи їм вуха, повів на кухню, до вікна, в якому стирчали зубчасті шибки. Пригнувши їхні голови, він прошепотів: — Ви прийшли вбити батька, пси… Я передбачав, що прийдуть, але не думав, що підставлять таку шушваль. Зараз я пригну ваші хлебтальники до скла й виколю вам зиркалки, якщо зараз же, одразу, ви не скажете, де ваш третій! Лічити не буду… Ну?

— На вулиці, в «Москвичі».

— Номер двадцять чотири — п’ять три?

— Так.

Костенко відкинув сук і взяв «вокі-токі»:

— П’ятий, — шепнув він, — бийте того «Москвича» у задок. Що є сили бийте. І складайте протокол… За кермом сидить їхня воша, заберіть його у відділення й посадіть у камеру.

— Шофер не погодиться нашу машину калічити, запчастин немає…

— Наказ чули? — Костенко майже зірвався на крик. — За невиконання під трибунал підете! Другу машину підженіть до «Піонера», прийміть гостей… І дивіться на всі боки, може, помітите четвертого, того, хто спостерігає за всією операцією… Найменша підозра — ставте спостереження, це — ланцюг…

Костенко сунув «вокі-токі» в кишеню, знову схопив гнид за вуха і, вже не приховуючи тремтіння на обличчі, прошепотів:

— Зараз підете на вулицю. Ясно? Двір прострілюється, прошиють, коли здумаєте тікати. Вийдете до «Піонера». Там буде стояти таксі. Ясно? Сядете. на заднє сидіння. Все. Ідіть.

Випустивши їхні вуха, що стали синьо-червоними, він зняв з хлопців наручники, провів коридорчиком до дверей і, відчинивши їх, кивнув на чоловіка, що стояв на сходовій площадці біля вікна:

— Таких тут вісімнадцять… Ясно, нелюди? Старий живий, тому вишка вам не світить… Але затямте: якщо наважитесь тікати — пристрелимо.

Через три хвилини зашерхотів «вокі-токі»:

— Доповідає «п’ятий»…

— На прийомі, — відповів Костенко.

— Операцію закінчено.

— Підозрілих не було?

— Коло «Дієти» стояла «Волга»… Як тільки наші від’їхали, вона зразу рвонула на розворот до брежнєвського будинку.

— Сідайте їм на хвіст! Ведіть до кінця! З’ясуйте, хто вони, це тепер найважливіше! Ще раз попередьте ДАІ: пси ощирились! Не упустіть! На зв’язок виходьте в карний розшук місцевого відділення… (Ім’я друга, Миколки Ступакова, не назвав; ще невідомо, як обернеться ця справа, — несанкціонованість і таке інше, а йому ще треба пенсію одержати, немає нічого гіршого, чим підставляти своїх.)

…Після того як лікар з «Швидкої» зробив Володимирові Івановичу Строїлову укол («мені здається, він упав головою на тапочку; якби на сантиметр лівіше, літальний кінець неминучий»), викликавши медсестру з П’ятнадцятої клініки, яка шефствує над сталінськими жертвами та афганськими хлопчиками, Костенко рвонув до Ступакова.

Пси сиділи в камері: Гуслін Петро Сергійович, учень десятого класу, член BJIKCM, судимостей і приводів не мав, Залоєв Віктор Матвійович, експедитор поштового відділення, член BJIKCM, судимостей і приводів не мав, і Стружкін Андрій Дмитрович, шофер відділення зв’язку, член BJIKCM, приводів і судимостей не мав.

— Хто навів на квартиру генерала? — спитав Костенко.

— Якого генерала? — Залоєв знизав плечима. — Про що ви?! Ми ніякогр генерала не знаємо… Якби нас на місці затримали, були б свідки, а так тільки при Сталіні на людей наклепи зводили…

Костенко кивнув:

— З тобою ясно… Гуслін, ти також не відповідатимеш?

— А що мені відповідати? Схопили на вулиці…

— Тебе ніхто не хапав… Сам сів у таксі…

— Це не таксі, а ваша оперативна…

— Звідки ти знаєш?

— Там у багажнику ваш скорчився, пістолетом у спину вперся.

— Стружкін, скільки тобі обіцяли за діло? — Костенко погасив недокурок у сірниковій коробці, запитання ставив стомлено, незацікавлено, немовби обм’як, раз по раз прикривав повіки, ніби вони були важкими, непорушними.

— А я взагалі їх уперше бачу… Ви мені діло не шийте… Мою машину розбили, притягли сюди ні за що, ні про що, знущатися з себе не дозволю…

— Ну що ж, — Костенко кивнув. — Іди, пиши, що цих псів ніколи не бачив, і потім можеш котитися під три чорти…

Провівши поглядом Стружкіна, якого вивів з камери міліціонер, Костенко діждався, поки стих безнадійно-тюремний звук кроків, витяг з кишені конверт з поляроїдними знімками, кинув на лавку:

— Можете подивитись… Тут усе зафіксовано… Як ви з його машини вилазите, як з ним прощаєтесь… Але ж він зараз візьме на себе відповідальність за давання неправильних показань… А це — строк. Ясно, нелюди? Що стосується свідків і доказів, то після вас експерти приїжджали, там ваших пальців повнісінько, це — вбивчий доказ… Мене зараз інше цікавить. Хто вам сказав про генерала? Відповісте — відпущу… Але вам це невигідно… Вас сьогодні ж виріжуть, бо ви — свідки… Ясно? За три дні я візьму банду… Клянусь, — Костенко подивився на них ненависними очима. — Клянуся життям, пси… І тоді ви підете на процес, свідками, а не співучасниками… Гусліну дадуть умовно, недомірок ще… Тобі, Залоєв, світить трояк… Якщо, звичайно, старий не помре… Ви ж кинули його, восьмидесятидев’ятилітнього, на підлогу, сталінські вишкребки… Мовчимо?

— А ми все сказали, — тихо повторив Гуслін, втягуючи голову в плечі; поляроїдні знімки розглядав зі страхом, очі гарячково бігали.

Костенко підвівся:

— Ходімо, Гуслін… А ти тут сам посидь, Залоєв, подумай… Іди, Гуслін, я тебе в іншу камеру посаджу, до серйозних людей, не рівня цьому нелюдові, там тобі все по закону розтлумачать… Ходімо…

Він стукнув долонею