Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— У діло люди без — таланту не влізуть, — відповів Сорокін. — У них сильний консервативний страх: «Поткнуся, а раптом не нагодую країну? Не одягну? Зметуть же людиська!» Ні, у цьому розумінні вони не страшні, їм би похизуватися, артисти, естраду люблять…
…І ось зараз, маючи виклик шефа (чотири без відповіді дзвінки о восьмій ранку), Сорокін побачив трьох регіональних керівників провідних кланів (дніпропетровський — найсильніший, туди, на батьківщину Леоніда Ілліча, чужих мусорів не пускали; з шістдесят шостого року це місто стало закритою зоною). Зустріч ця не планувалася; сталося щось? Одразу ж перебрав у думці: що могло до них дійти? Найстрашніше, коли хтось повідомив про паспорт на виїзд до ФРН; тут і закопають, хоч тих трьох охоронників, що працювали в саду, він же знайшов, навчив і натаскав.
Вони ж і пришиють; Абакумов роками любовно плекав своїх ближніх, а як Сталін моргнув, то взяли вони свого шефа попід білі рученьки та преспокійно запхнули у камеру внутрішньої…
За одну мить він згадав усі свої найсерйозніші заходи, а також загальносоюзні операції, що перебували — за статутом Управління — під його контролем.
Провалів ніде не було; зв’язок налагоджено прекрасно; сталося щось у країні, в найдальшому регіоні — повідомили б негайно; інформація про закордонний паспорт, зав’язана на двох рукописах, — про них, мафіозі, що сидять тут, і про Зою (мільйон зелених, особливо коли продати у Голлівуд, як обіцяв Давидов) — не могла до них прийти, інакше не кликали б сюди; хоча, чому б і ні? Коли він закінчив свої розмови із Зоєю, сказав своїм мимохідь, не педалюючи: «Стара нас більше не цікавить, нехай нею займаються ті, хто страх як хоче зняти брильянти чи всучити їй живопис, особливо її цікавить Де Віт»; а вже далі — техніка, не його клопіт; головне, що її голос і його сторінки надійно сховано, а те, що Пшонкін перелопачує манускрипт, — то й він, Пшонкін, не вічний, пора закруглятись. І діда Строїлова, останнього свідка, нейтралізують, наводку передано, вірна наводка для шісток: геройське золотце, одна Зірка чого варта, та й брязкалець з платиною штук п’ятнадцять, живі гроші.
Ні, на мене виходів немає, я грав через сьомих осіб, спробуй докопайся… Навіть коли й прихоплять фрайєрів, вони на того покажуть, хто з ними зв’язаний, а від того біса треба шість адрес пройти, щоб на моїх хлопців вийти, дулю з маком!
І все-таки він почував себе зараз так, як іноді бувало у кабінеті Рюміна чи Абакумова: висмикнуть після безсонної ночі, допит о п’ятій ранку закінчив, потім на квартиру Кіри махнув, чи до іноземки, балериночки ніжної, випив з насолодою, звідти додому, до остогидлої дурної Мілки, а о десятій дзвонять — «негайно до керівництва», от і тремтиш, поки їдеш на площу: «Що ж трапилося? З якого боку вдарять?!»
Він ніколи не міг забути, як одного разу Абакумов навалився, мов ведмідь: «Хазяїн вимагає Федорову! А вона нестямна! Не можеш зламати дурепу?! Який же з тебе мужик? Даю годину на роздуми. Не внесеш ділової пропозиції — зірву погони».
Сорокін розумів, що ця несамовита жінка усе вивалить Вождю, не можна її до нього пускати; скандал. Хоч, з другого боку, Сталін сам приїхав додому до Кавтарадзе, коли того випустили, — без зубів, у шрамах, шкіра та кості…
Але ж нікого з тих слідчих, хто з цим самим Кавтарадзе працював, не чіпали! Кажуть, навіть медалі підкинули, начебто «За відвагу»… А Кавтарадзе ткнули послом у Румунію — на відгодівлю… Скривдити Батько нас, звісно, не дасть, але сморід може піти, старий злий на язик, скаже, як відріже, не встанеш потім, так і помреш у підполковниках десь у Джезказгані…
Придумав він тоді хвацько: «Федорова в психлікарні, з глузду з’їхала, нічого не розуміє, небезпечно залишати одну, сильні прояви агресивної депресії, лікарі обіцяють поставити на ноги в найближчий місяць, а поки вона без упину вимагає зустрічі з коханим, день і ніч кричить: «Тейт, де ти?! Де ти, Тейт?!»
Абакумов зітхнув: «Оформи рапортом. І наляжте на бабу! Три таких козаки, а скрутити одну американську розкладушку не можете!»
…Кивнувши Сорокіну на крісло біля гостей, Шинкін з-за столу не підвівся, похмуро поцікавився про здоров’я, а потім спитав:
— Кого з твоїх близьких можна послати в Сочі і в Дніпропетровськ?
— Щось трапилось? — спитав Сорокін, опустившись у низьке, грузьке крісло. — Я ніяких сигналів не маю.
— Трапилось, — відповів дніпропетровський «Никодимов». — Два наші директори подали на виїзд… Учинок не санкціонований, роботу вели таємно…
Сорокін відчув, як ухопило за серце; невже грають? Можуть. Ці можуть усе, аси; для чого? Якщо дізналися про Дейвіда, ждатимуть його прильоту, захочуть перехопити; зв’язок; найважливіше у Ділі. Лише один раз тут був розбір, що закінчився смертним вироком, випадок небувалий, прибрали Краснодарського цеховика, який утаїв сорок мільйонів, — влаштували показовий процес, іншим для настрашки…
— Давайте прізвища, — неголосно сказав Сорокін, відкашлявшись. — Приступимо зразу… Серйозні люди? З виходами?
— Виходи є, — відповів Шинкін, думаючи про щось своє. — Не дуже серйозні, але все-таки вони бували на наших регіональних конференціях…
— Хто надіслав виклики?
— Веня і Шурик.
— Лос-Анджелес?
— Шурик тепер живе в Атланті.
— Мабуть, я сам поїду в Дніпропетровськ, — сказав Сорокін. — А чому тут колеги з Сочі? Також скоїлося щось?
— Ні… Поки що ні, — відповів Шинкін. — Колеги пропонують скликати позачерговий з’їзд у зв’язку з кампанією, що почалася проти нас у пресі… Дияволи перебудовуються, ганьблять нас «організованою злочинністю», пора й нам подумати про перебудову… Ти правильно сказав, Ема, про децентралізацію… Того, що ми зробили, не досить, треба ламати структуру, краще пізно, ніж ніколи… Коли й де будемо зустрічатись? Потрібно таке місто, де ти можеш гарантувати стопроцентну безпеку для делегатів…
— Стамбул, — Сорокін хмуро посміхнувся. — Дайте
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Кутузовського проспекту», після закриття браузера.