Читати книгу - "Сповідь"

і для всіх вона завжди була чарівною. Лише її талія трохи округлилась, але в неї залишилися ті самі очі, той самий колір обличчя, ті самі груди, ті самі риси, те саме чудове біляве волосся, та сама життєрадісність, той самий сріблястий голосок, який завжди так хвилював мене, що й сьогодні я не можу без хвилювання чути дзвінкий дівочий голос.

Звичайно, що, чекаючи на близькість з такою дорогою мені жінкою, я міг побоюватися тільки того, що не зможу керувати своїми бажаннями і уявою, щоб досить добре володіти собою. Читач побачить, що і в зрілішому віці сама лише думка про пестощі, якими могла обдарувати мене кохана жінка, запалювала мою кров до такої міри, що я не міг безкарно подолати ту коротку відстань, що відділяла мене від неї. Яким же дивом я в розквіті юності міг так спокійно чекати на свою першу насолоду? Як міг я чекати наближення цієї години швидше із сумом, ніж з радістю? Чому замість п’янких захоплень я відчував мало не страх і огиду? Безумовно, якби я міг, знайшовши добрий привід, відмовитися від свого щастя, я так і вчинив би. Я вже говорив, що історія мого кохання до неї повна дивацтв, але такого дивацтва ніхто, звичайно, не чекав.

Обурений читач, напевно, гадає, що моє кохання до неї охолоджувало почуття неповаги, оскільки вона принизила себе в моїх очах, захотівши мені віддатися, у той час як вона вже належала іншому чоловікові. Це не так. Необхідність ділити матусю з іншим і справді жорстоко мене мучила, як через цілком зрозумілу делікатність, так і тому, що я вважав таке становище негідним і її, і мене, але це зовсім не охолоджувало моїх почуттів до неї, і я міг би присягнутися, що ніколи не кохав її так ніжно, як тоді, коли так мало прагнув нею володіти. Я дуже добре знав її невинне серце і крижаний темперамент, аби хоч на мить повірити в те, що вона бажає віддатися мені заради плотських утіх. Я був цілком певен, що лише бажання врятувати мене від неминучої небезпеки, яка загрожувала мені в іншому випадку, і зберегти мене цілком для мене самого і для моїх обов’язків, змусило її порушити одне з правил моралі, на яке вона дивилася не так, як інші жінки, про що я розкажу пізніше. Я жалів і її, і себе. Я хотів би сказати їй: «Ні, матусю, в цьому немає потреби, я і так можу відповідати за себе». Але я не наважувався на це тому, що, по-перше, про такі речі не говорять, а по-друге, глибоко в душі я відчував, що це неправда, і насправді існує лише одна жінка, здатна захистити мене від інших жінок і позбавити спокус. Не бажаючи володіти нею, я був, проте, задоволений, що вона позбавила мене бажання володіти іншими: на все, що могло відвернути мене від неї, я дивився як на нещастя.

Довга звичка жити разом, зберігаючи цнотливість, не ослабила моїх почуттів до неї, навпаки, зміцнила їх, але водночас дала їм інший напрям, зробивши їх більш ніжними, але менш чуттєвими. Я називав її «матусею», поводився з нею як син і насправді звик вважати себе її сином. Гадаю, що саме в цьому полягала справжня причина мого слабкого прагнення володіти нею, хоч якою б дорогою вона мені була. Я дуже добре пам’ятаю, що мої перші почуття до неї, хоч і не такі яскраві, були все ж таки більш чуттєвими. У Ансі я був у захваті, у Шамбері – вже ні. Я завжди кохав її так палко, як тільки можливо, але я кохав її більше для неї самої, ніж для себе, чи принаймні біля неї шукав радше щастя, аніж утіхи. Вона була для мене більше ніж сестра, більше ніж мати, більше ніж коханка, тому що вона і не була коханкою. Зрештою, я надто кохав її, щоб бажати володіти нею. Ось що для мене цілком ясно.

Аж ось настав цей день, якого я більше боявся, ніж бажав. Я дотримав обіцянки і не збрехав. Серце моє підтверджувало мої зобов’язання, але не вимагало за них нагороди. Та все ж я її дістав. Вперше я кинувся в обійми жінки, і жінки, яку обожнював. Чи був я щасливий? Ні, я відчув тільки задоволення. Якийсь невидимий смуток отруїв для мене його чарівність: я відчував себе так, ніби скоїв акт кровозмішання. Стискаючи її в своїх обіймах, я не раз оросив її груди сльозами. Вона ж не була ні сумна, ні жвава: вона була ласкава і спокійна. Оскільки вона не була чуттєвою жінкою і не шукала фізичної втіхи, вона не зазнала пов’язаної з нею насолоди і ніколи не шкодувала про свій вчинок.

Повторюю, всі її помилки траплялися через її хибні погляди, а не через пристрасті. Вона була доброю з природи і чиста серцем, її приваблювало все чесне й порядне, вона була створена для бездоганної моральності, яку завжди любила, але ніколи її не дотримувалась, бо замість слухатися свого серця підкорялася розуму. Коли хибні принципи збивали її на манівці, її справжні почуття завжди викривали їх; але, на жаль, вона захоплювалася філософією, і мораль, створена нею для себе, псувала те, що підказувало їй серце.

Пан де Тавель, її перший коханець, був учителем філософії і навчив її тих принципів, які були необхідні, щоб легше її спокусити. Бачачи її прихильність до чоловіка і вірність своєму обов’язку, зустрічаючи її завжди холодною, розсудливою і неприступною для почуттів, він атакував її своїми софізмами[77] і досяг мети, довівши їй, що її обов’язки, якими вона так дорожить, – порожнє базікання катехізису, вигадане для дитячої забавки, що єднання статей – акт, сам по собі цілковито байдужий моралі, що подружня вірність – лише обов’язкове правило пристойності, моральний сенс якої залежить від поглядів на неї, що спокій чоловіка – єдиний обов’язок дружини; а отже, прихована невірність не існує ані для того, кого вона ображає, ані для сумління самої жінки. Нарешті, він переконав її, що сама по собі невірність нічого не означає, що лише розголос робить її провиною, і що кожна жінка, котра здається розсудливою, такою і є насправді. У такий спосіб цей негідник домігся своєї мети, розбестивши розум невинної жінки, але серце він розбестити не зміг. Він був за це покараний всепоглинаючими ревнощами, певний, що вона поводиться з ним так само, як він навчив її поводитися з чоловіком. Не знаю, чи