Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

Ми підняли плащ. До гончарні залишалося зовсім небагато. Так, голова дивився в корінь. Ясна річ, Горілий розумів, що бандитам, крім кулі, чекати нічого. От він і приберігав «свої» мільйони. Влаштувався якнайкраще й чекав. Семеренкови приносили до кринички щоденну данину. Варвара повідомляла про все, що діється довкола. Добре влаштувався Горілий. Але вже наставала зима, треба було подумати про втечу. Він посилає в село Санька Рябого, звелівши Йому прибрати нового «яструбка» й поговорити востаннє з гончарем. Потім Климар забирає Семеренкова в ліс. Антоніна — останній засіб впливу на впертого гончаря. А далі… бандюгам залишалося тільки помститися на Семеренкові, який так і не виказав свого «секрету». Усі плани колишнього начальника поліції загинули. Загинули?..

— Глумський, — промовив я неголосно. — Стривай, Глумський! Здається, є для Горілого принада. Слухай!

Гончарня була вже поруч. До нас бігли люди…

Повернувшись до села, ми вже знали, що треба робити. Баритися не можна було. І я залишив Антоніну під опікою баби Серафими оплакувати батька. А ми з Попеленком та Глумським рушили до Варвари.

Гната ми перехопили, коли він саме вийшов з хвіртки її хати. Гнат наспівував пісеньку про московські со-ло-о-дкі груші й недоумкувато посміхався. Нещадний косий дощ перейшов на нудну мжичку. Гнатова шапка збилася набакир, і дощ бісером прикрасив брудну дурникову чуприну.

— Ходімо, Гнате, — сказав я і взяв його за лікоть.

Продовжуючи наспівувати, він слухняно почимчикував назад до Варвари. Стрілянина, пожежа на гончарні, загибель Семеренкова й Кривендихи — усе пройшло повз Гнатову свідомість. Він був найщасливіший чоловік у Глухарці. Він взагалі нічого не знав про другу світову війну. Його годували мідні обідки з снарядів в УРі, він був задоволений.

Не постукавши, ми зайшли до хати, залишаючи мокрі сліди на пофарбованій дерев’яній підлозі. Варвара занепокоєно дивилася на нас. Її опуклі очі перебігали з одного обличчя на друге. Вона теж недавно повернулася з гончарні, але вже встигла переодягнутися. На ній була «трофейного» кольору спідниця і суконний жакет.

Ми стояли серед рожевих «дівочих слізок», добре помитих фікусів з м’ясистим листям, серед чисто повибілюваних стін, рушників, серед вишивок, фотокарток у рамочках. З стіни дивився рожевощокий товариш Дерев’янко, колишній господар дому. Мені чомусь здалося, що товариша Дерев’янка увіковічено тут як першу Варварину жертву.

— Здрастуйте, здрастуйте, гості,— солоденько промовила Варвара. — Може, по самогоночку на поминки?

Її погляд спинився на мені. Очі в неї були владні й ніжні, навіть трохи сентиментальні — патока й свинець. Проте вона вже не могла загорнути мене в кокон чи кинути, мов точанку, на гончарський круг. Багато крові запеклося всередині за ці дні!

Гнат умостився навпочіпки під вішалкою, підпираючи широкою спиною стіну, і дивився на Варвару по-собачому відданими очима.

— Попеленко, зніми з нього ватянку й оглянь її в іншій кімнаті,— мовив я. — А ви, Варваро Дерев’янко, сідайте.

— Он як! — здивувалася вона. Очі її округлилися й підняли півдуги брів. — А пам’ятаєте, ви з іншого приводу заходили сюди, Іване Миколайовичу! Зовсім з іншого.

Варвара подивилася на Глумського: для нього було сказано. Вона нападала, проте я бачив, що це від прагнення подолати розгубленість, переляк.

— Так, я заходив з іншого приводу, — сказав я. — Ні од кого не приховую. Сідайте.

— Знайшла чим хвастати! — обізвався Попеленко, несучи на відставленому пальці засмальцьовану ватянку. — Багато перебувало, так хвастаєш!

І він зник у спальні, за ситцевою в горошок завісочкою.

— Так я ж не від хорошого життя, — співуче промовила Варвара.

Я згадав її речитатив, який діяв на мене, мов гарячий ніж на масло. Гарна вона, Варвара, нічого не скажеш.

Вона глянула на ситчик в горошок. Ураз немов опам’яталася.

— А чого це ви тут хазяйнуєте? Ходите, насліджуєте! Що ж це таке, га?

Гнат, почувши крик, перелякано підвів голову, перестав усміхатися. Як це в неї виходило, у Варвари: очі засвітилися, щоки запалали — скривджена невинність, та й годі.

— Сядьте, — сказав я. — Заспокойтеся.

— Куди ж пак! — розсердилася вона. — Командує в моїй хаті!

Глумський і досі мовчав. Стояв, прихилившись до стіни, тримав карабін прямо перед собою. Варвари для нього наче й не існувало — думав про своє.

— Є! — Попеленко вийшов із спальні, тримаючи щось у кулаці. Недарма я вірив у його тямковитість і кмітливість. — Там така собі начебто кишенька, я думаю — чого це два шви? А там воно заховано…

Попеленко розтулив тверду квадратну долоню. На ній лежала згорнута вдвоє водонепроникна прогумована обгортка від індивідуального перев’язувального пакета. Я розгорнув обгортку, дістав маленький блокнотний аркушик. І ледве встиг прийняти долоню — Варвара зробила несподіваний стрибок. Її нігті подряпали мені руку. Попеленко відтягнув Варвару на місце та й став між нами.

— Ай-ай-ай! — сказав він. — До чого ж ото жінка себе розпускає.

— Щасливий ти, Капелюх, — промовила Варвара. — Двічі смерть заходила, а ти живий! Недарма я тебе зразу виділила. Є в тобі те, за що жінки люблять, — везіння і кмітливість… Я тебе тоді просила — живи тут! Якби ти тут залишився, думаєш, я цим займалася б?

Я дивився на неї — обличчя таке невинне й щире, голос звучить проникливо. Ну хто її розбере, оцю жіночу душу? Може, вона не відає, що чинить? Як дитина, проходить мимо смерті, не розуміючи її суті, не замислюючись, якщо навіть сама винна?

У записці ланцюжок слів:

«Климаря вбито. Капелюх ночує в Антоніни. Семеренкова привезли мертвого. Завод зруйновано. Люди нарікають. «Яструбки» всі ті самі. Про прибуття сил з Ожина не чути. Глумському дали гвинтівку. Прошу, не чіпай матросика Кривенду. Скоро піде з відпустки. І так матір ховав. Коли нарешті виконаєш обіцяне? Напиши. Чекаю. Подруга твоя Ясонька».

Такий був телеграфний текст.

4.

Я уважно роздивився записку: простий блокнотний аркушик, в клітку, слова вписані рівно, по ранжиру, правий верхній ріжок надірваний.

Гнат, побачивши, що Варвара притихла, заспокоївся в своєму кутку. Він заходився наспівувати щось, чекаючи, коли ми, нарешті, повернемо йому ватянку й відпустимо в ліс.

Я дав почитати записку Глумському, потім Попеленкові. «Яструбок» читав довго, по складах, ворушив товстими губами, морщив лоба.

— Складно, — промовив він і здивовано похитав головою, повторюючи в думці ім’я «Ясонька».

Гарні імена дають коханим на Україні, нічого не скажеш.

— Ви писали? — спитав я Варвару.

— А я і не відмагаюсь, — відповіла вона й