Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

— Я вже про це подумав, — кивнув Артур. — Аллен у нас, як висловлюються ірландці, «поцілував Камінь красномовності»[16]. От він нехай і говорить за всіх нас. Я вважаю, що, доки ми тримаємо ситуацію під контролем і зберігаємо нашу таємницю від сторонніх, шанси на виживання непогані.

Артур пояснив стан справ Алленові. Потім він поговорив із дітьми, намагаючись розтлумачити їм, що відбувається.

— Уявіть собі, що всі ми — а нас тут багато, декого ви ще навіть не зустрічали — стоїмо на темній сцені. Посередині неї є яскрава пляма світла. Той, хто ступає у світло, — виходить на сцену. Він потрапляє у зовнішній світ і контролює свідомість. Саме його бачать і чують сторонні люди. Решта може займатися своїми справами — вчитися, спати, розмовляти чи бавитись. Але той, хто виходить у зовнішній світ, повинен бути дуже обачним і нізащо не виказувати інших. Це наша сімейна таємниця.

Діти затямили.

— Гаразд, — мовив Артур. — Аллене, повертайся на уроки.

Аллен вийшов на сцену, зібрав підручники і спустився з даху.

— А де тепер Біллі? — запитала Крістін.

Інші теж нашорошили вуха, чекаючи, що відповість Артур.

Англієць скрушно похитав головою, приклав палець до вуст і прошепотів:

— Біллі спить. Не можна його турбувати.

Розділ 10

Аллен отримав роботу в квітковій крамничці, і спершу справи йшли добре. Тімоті, котрий любив квіти, майже все робив сам, хоч іноді Адалана виходила на сцену й допомагала створювати букети. Аллен переконав господаря крамнички виставити у вітрині кілька його полотен, за умови що господар отримає комісійні, якщо картини продадуться. Ідея заробляти гроші живописом припала Томмі до душі. Продаж перших кількох робіт спонукав хлопця наполегливо працювати. Він витратив частину виручених грошей на нові фарби та пензлі, після чого написав десятки пейзажів, які розлітались, мов гарячі пиріжки, користуючись більшою популярністю, ніж портрети Аллена чи натюрморти Денні.

Одного червневого вечора, у п’ятницю, господар зачинив крамничку й покликав Тімоті до свого кабінету. Там цей підтоптаний чолов’яга почав клеїтися до хлопчини. Ні живий ні мертвий від жаху, Тімоті втік зі сцени й назавжди замкнувся у власному вигаданому світі. З’явився Денні. Побачивши, що з ним намагаються зробити, і пригадавши ферму, Денні здійняв лемент і дременув геть.

Наступного понеділка Томмі прийшов на роботу, сповнений надій на те, що сьогодні пощастить продати яку-небудь картину, але крамничка зустріла його голими стінами. Власник виїхав, не залишивши нової адреси і прихопивши з собою всі полотна.

— Ах ти ж триклятий скурвий син! — гаркнув Томмі, дивлячись на спорожнілу вітрину. — Зажди-но, мерзотнику, я ще до тебе доберуся!

Він підняв каменюку й загилив нею в скло, від чого на душі йому трохи полегшало.

— У всьому гнилий капіталістичний устрій винен, — прорік Рейджен.

— Не розумію твоєї логіки, — заперечив Артур. — Чоловік, очевидно, злякався, що всім стане відомо про його нетрадиційну орієнтацію. Хіба можна хулити цілу економічну систему через нечесний вчинок одного боягуза?

— Тсе є результат гонитви за наживою. Тсе занапашчає таких молодих людей, як Томмі.

— Отакої. Не знав, що ти в нас запеклий комуніст.

— Настане день, — провадив Рейджен, — коли всі капіталістичні імперії буде знишчено. Я знаю, шчо ти є прибічник капіталізму, Артуре, та зарубай собі тсе на носі: вся влада належить народу.

— Хай там як, — озвався Артур знудженим тоном, — а квіткової крамнички більше немає, тож комусь із нас тепер доведеться шукати нову роботу, будь вона неладна.

Аллен влаштувався санітаром у нічну зміну до Гоумстедського будинку для літніх людей. Це була сучасна приземкувата цегляна споруда у східній частині Ланкастера. Вона мала просторий вестибюль із панорамними вікнами, у якому завжди яблуку ніде було впасти, бо скрізь, хоч куди глянь, були «пришвартовані» інвалідні візки зі старенькими людьми у слинявчиках. Робота переважно була нудною й механічною, проте Марк виконував її без нарікань. Він замітав і мив підлоги, міняв простирадла, витрушував ковдри.

Артура цікавила медична складова роботи санітара. Помітивши, що дехто з медперсоналу ледарює на чергуванні — ріжеться в карти, читає або дає хропака, — Артур почав самостійно здійснювати обходи палат, навідуючи тих, хто нездужав чи був при смерті. Він вислуховував скарги, давав раду пролежням і всіляко присвячував себе тому, що вважав своїм майбутнім фахом.

Одного разу Марк, стоячи на колінах, надраював підлогу в кімнаті, яка саме звільнилась. Артур довго за ним спостерігав і врешті похитав головою:

— І ти все своє життя ось так і гибітимеш, займаючись безглуздою рабською працею, з котрою і зомбі впорався б?

Марк поглянув на свою ганчірку, тоді підняв очі на Артура і стенув плечима.

— Щоби будувати плани, потрібні генії. Але, щоб утілювати плани в життя, потрібні дýрні.

Артур здивовано підняв брови. Він і не думав, що Марк може бути таким тямущим. Але тим нестерпніше було бачити, як мисляча людина марнує життя на чорнову роботу.

Артур похитав головою і пішов до своїх підопічних. Він знав, що одному з них, панові Торвальду, недовго лишилося жити. Увійшовши до кімнати старого, Артур сів біля його ліжка, як робив щоночі ось уже цілий тиждень. Пан Торвальд оповідав йому про юність, проведену на батьківщині, про еміграцію до Америки, про те, як він зрештою пустив коріння в Огайо. Кліпаючи водянистими очима під обважнілими повіками, він стомлено проказав:

— Я нудний старий дідуган і забагато базікаю.

— Аж ніяк, сер, — заперечив Артур. — Я завжди вважав, що слід слухати літніх людей, бо вони мудріші й мають за плечима багатий життєвий досвід. Якщо ваші знання не можна описати у книжках, то їх треба хоча б передати молодшому поколінню.

— Ти дуже добрий юнак, — усміхнувся пан Торвальд.

— Вам дуже боляче?

— Мені гріх нити й ремствувати. Я прожив хороше життя. Тепер я готовий одійти.

Артур узяв старенького за зморшкувату руку.

— Ви зустрічаєте смерть із надзвичайною гідністю. Я вважав би за велику честь мати такого батька, як ви.

Пан Торвальд закашлявся і вказав на карафку, в якій не залишилось води.

Артур вийшов, щоб її наповнити, а коли повернувся, побачив, що пан Торвальд лежить, дивлячись у стелю вже згаслим поглядом. Артур трохи постояв мовчки, споглядаючи спокійне обличчя старого чоловіка, а тоді відгорнув йому волосся з чола й опустив його повіки.

— Аллене, — впівголоса мовив він, — виклич медсестер. Скажи їм, що пан Торвальд помер.

Аллен вийшов на сцену й натиснув кнопку над ліжком.

— Правильно, — прошепотів Артур, відступаючи назад. — Усе за інструкцією.

На мить Аллену здалося, що голос Артура став хрипкуватим від тамованих почуттів. Але хіба