Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

Інколи справу починали без відома нареченої. Секретарка Стрийського повітового проводу ОУН Катерина Гаврилів згадувала: «Після курсів я поїхала у село Держів, де мене зустріла провідниця “Галичанка” і каже, що 11 березня буду брати шлюб з провідником “Романом”». Це для мене було несподіванкою». Наречені, які посідали важливі позиції у владній вертикалі, мали більші шанси не тільки уникнути примусу, а й розірвати шлюбні домовленості. Ганна Зелена розповідає, як сестра сотенного Сергія Дятела Надія після заручин з повстанцем Степаном Потіщуком зірвала підготовку до вінчання, позаяк закохалася в іншого командира.

Позашлюбні сексуальні стосунки в підпіллі та в УПА вважалися серйозним порушенням дисципліни і підлягали покаранню, тому їх намагалися тримати в таємниці. Подружня зрада часом фігурувала додатковим пунктом у списку обвинувачень повстанців і підпільників, яких судили так звані організаційні (революційні) суди ОУН. 28 жовтня 1947 р. до смертної кари було засуджено члена однієї з боївок ОУН Івана Пончка («Ваньку»). Серед доведених злочинів у вироку зазначено: «За неморальні поступки і заламання присяги релігійного закону вірності своїй дружині». У смертному вироку, який виніс один з референтів СБ на Рівненщині за 28 вересня 1943 р., серед іншого зазначено: «Обвинувачений Чайка, прибувши на відпуск додому, систематично впивався і ходив до чужих жінок». Випадки адюльтеру, які стосувалися високопоставлених керівників підпілля чи УПА намагалися ретельно приховати, а коханців розлучити або примусово одружити. Адже оприлюднення таких фактів могло завдати великої шкоди їхньому авторитету. Керівник Острожецького районного проводу ОУН Яків Ковжук («Тарас») у листі до Василя Галаси («Орлана») у вересні 1951 р. повідомляв про розслідування справи інтимного зв’язку своєї дружини, машиністки «Палажки», і підпільника «Аркада». Просив дати йому розлучення без розголошення суті справи і дозволити коханцям проживати без шлюбу, який вони брати не хотіли. Адресат наголошував: «Проводити гласні розлучення не можна. Сьогодні, коли вирішується питання життя або смерті ОУН, не можна і не дозволено займатися такими речами. Це вбивчо діє на людей».

Однак повсякденне приватне життя учасників українського визвольного руху не завжди сприяло дотриманню подружньої вірності. Одружені члени ОУН та УПА не могли жити повноцінним сімейним життям. Жінок, які свідомо пішли у підпілля за чоловіками, окремі командири намагалися відправити додому, вважаючи їх тягарем для війська. Як згадував повстанець Іван Дмитрик, Василь Мізерний («Рен») понизив у посаді одного зі старшин за відмову «позбутися» дружини. Тільки невеликій частині подружніх пар, де обоє працювали у підпіллі, вдавалося залишитися разом. Подружжя практично не мало можливості бути наодинці. Лише окремі провідники нетривалий час могли мати окрему кімнату в одній зі своїх криївок. Таку, наприклад, мали Ярослав Мельник («Роберт») і його дружина Антоніна Король.

Тривале перебування у замкнутому просторі з іншими чоловіками могло породжувати адюльтери. «Жінка, коли зійшла у підпілля та побачила багато більш інтелігентних повстанців і розумніших, часто ішла йому на манивці — любила других», — записав співробітник СБ «Холодний» у матеріалах справи на члена ОУН Петра Сала («Загірського») про зраду його дружини.

Підпільниця на псевдо «Леся» з чоловіком, керівником Долинського надрайонного проводу ОУН(б) Мирославом Збориком («Арсеном»). Фото 1940-х років. Архів Центру досліджень визвольного руху

Зважаючи на ряд об’єктивних труднощів життя у підпіллі, багато дружин членів ОУН і УПА (особливо при наявності дітей) залишалися жити серед цивільного населення (напів) легально (за фіктивними документами), переховуючись від радянської влади. Зустрічі подружжя, яке проживало відокремлено, відбувалися з різною частотою — часом розлука тривала по кілька місяців чи років. Час і місце таких зустрічей регулювалися відповідними вказівками, за порушення яких притягали до відповідальності. В одному з наказів членам ОУН за вересень 1946 р. зазначено: «Кожного повстанця зобов’язує організаційно-військово-підпільна дисципліна. Нікому з повстанців не вільно стрічатися з цивільними людьми (мамою, братом, батьком, сестрою, жінкою, дівчиною і т. д.). В скрайности дозволяється побачення раз в місяць, але й тоді не можна говорити одинцем». Рядові бійці Загону УПА ім. Колодзінського, що діяв у Рівненській області, «Вихрик» і «Огірок» отримали покарання у вигляді 100 долів (віджимань від землі) за те, що намагалися організувати зустрічі з дружинами без відома командування.

Тривала розлука приводила до відчуженості у подружжі, згасання почуттів і неможливості задовольнити духовні, емоційні і фізичні потреби. Підпільниця з Бережанщини Михайлина Костів («Лінка») на допитах СБ ОУН у січні 1948 р. згадувала: «Доля розказував, що жінка Альоші була арештована, що при цьому її дуже збили, а відтак звільнили. Альоші навіть не в голові це, бо він має інших бабів». Надрайонний провідник ОУН «Андрій», залицяючись до підпільниці Марії Паночко («Марійки»), відповідав на її запитання про свій сімейний стан: «Хоч одружений, але жінки не маю», бо, бачте, давно з нею «не живе».

Роздільне проживання подружжя створювало сприятливий ґрунт для встановлення паралельних інтимних стосунків. Найчастіше (напів)таємні романи виникали між особами, які тісно співпрацювали і часто бачилися або ж тривалий час разом перебували у криївках. Спільність ідей, завдань, умов проживання створювали атмосферу емоційної близькості між ними. Перейшовши у підпілля наприкінці 1944 р., референт (керівник) відділу друкованих видань Карпатського крайового проводу ОУН Михайло Дяченко («Гомін») фактично втратив можливість бачитися з дружиною Марією і сином Святославом, які проживали на Рівненщині. Він же постійно перебував у лісах Івано-Франківської області. Майже за рік він розпочав інтимний зв’язок зі своєю машиністкою (секретаркою) Ольгою Чемерис («Дніпровою»), який тривав чотири роки (до її арешту НКВС у грудні 1949 р.). Цей роман не був звичайним фліртом і не мав виключно гедоністичного підґрунтя. «Гомін» не лише писав вірші новій пасії, а й вступив через неї у гострий конфлікт із керівництвом. Після затримання Управлінням МДБ у Львівській області у 1948 р. «Дніпрова» підписала згоду на співпрацю з чекістами, тому, повернувшись у підпілля і розказавши про це, повинна була пройти перевірку у СБ ОУН. «Гомін» боявся, що її ліквідують як радянську агентку, тому перешкоджав слідству і переховував коханку. За це поплатився високою посадою: його перевели у Станіславівський обласний провід ОУН. Протягом усього періоду життя «на дві сім’ї» Дяченко матеріально підтримував свого сина і шлюбну дружину. Вона