Читати книгу - "Королівський убивця"

біль перетворився б на гнів, якби я посмів заговорити до нього. Але я не до нього прийшов. Я вийняв з-за пояса ніж і зрізав пасмо волосся завдовжки в палець. Докинув його до вогнища й дивився, як горить. Лисиця. Найчудовіша з сук. Тут з моєї пам’яті виринув спогад, і я вголос його вимовив:

— Вона була зі мною, коли Регал уперше мене побачив. Лягла поруч зі мною і загарчала до нього.

За мить Барріч кивнув на мої слова. Він теж був при цьому. Я відвернувся й повільно пішов геть.

Наступним моїм пристановищем була кухня, де знайшлося кілька м’ясних кісток від учорашньої тризни. Не свіже м’ясо, але згодиться. Вовчук мав рацію. Невдовзі йому доведеться покладатися на власні сили, полюючи самому. Побачивши страждання Барріча, я зміцнився у своєму рішенні. Лисиця жила довго, як для собаки, а все ж надто мало, як для серця Барріча. Зв’язок із будь-якою твариною був обітницею майбутнього болю. А моє серце вже досить пошрамоване.

Наближаючись до хатини, я все ще обдумував, як це зробити. Раптом я здійняв голову, відчувши коротке передрозпізнання, а тоді він звалився на мене всім тягарем. Промчав, швидкий, як стріла, майнув над снігом, щоб плечем ударити мене під коліна та на бігу збити з ніг. Сила його розгону повалила мене обличчям у сніг. Я підняв голову і вперся руками, а він різко розвернувся та ще раз побіг до мене. Я викинув угору руки, але він знову проїхався по мені, гострі кігті вп’ялися мені в тіло. Піймався, піймався, піймався! Переможний ентузіазм.

Я наполовину підвівся, а він знову щосили вдарив мене у груди. Я затулив обличчя й горло передпліччям, а він стис його щелепами. Глибоко загарчав, вдаючи укус. Під його натиском я втратив рівновагу і впав на сніг. Цього разу я міцно його тримав, притиснувши до себе, і ми покотилися по землі. Він куснув мене разів із десять, трохи боляче, і весь час: Потіха, потіха, ха-ха, уха-ха, дістав, дістав, дістав, знов дістав! Ось ти мертвий, ось я зламав тобі лапу, ось випустив твою кров. Дістав, дістав, дістав!

Досить! Досить! — і нарешті я заревів: «Досить!», і він відпустив мене й відскочив. Пролетів над снігом, смішно вивернувся, обернувся і знову рвонувся до мене. Я підняв руки, щоб затулити обличчя, але він лише вхопив торбину із кістьми й утік, закликаючи мене до перегонів. Я не міг дозволити йому так легко виграти. Кинувся слідом за ним, ухопив його, відбираючи кості, і це перетворилося на змагання з перетягування. Піддурив мене, раптом відпустивши торбину, стиснув мене за передпліччя достатньо сильно, щоб моя рука заніміла, а тоді знову вхопив торбину. Я знову кинувся навздогін.

Піймав, — ривок за хвіст. — Піймав! Я вдарив коліном його в плече, збивши з рівноваги. Кості мої! На мить я вхопив їх і рвонув навтьоки. Він усіма чотирма лапами вдарив мене в спину, звалив обличчям у сніг, ухопив свій скарб і втік.

Не знаю, скільки часу ми так гралися. Врешті впали обоє на землю, щоб відпочити й віддихатися, і лежали поруч, просто, бездумно. Полотно торби де-не-де роздерлося, кістки стирчали з дірок, а Вовчук ухопився за одну з них, посовгав туди-сюди й витяг. Узявся за неї, обгризаючи м’ясо, тоді притис кістку лапами, його щелепи розкололи хрящ. Я потягся до торби, ухопився за кістку, добру, м’ясисту, товсту шпикову кістку, витяг її.

І зненацька знову став людиною. Наче прокинувся зі сну, наче луснула мильна бульбашка. Вовчукові вуха здригнулися, а він повернувся до мене, ніби я щось сказав. Але я нічого не сказав. Лише відділив себе від нього. Раптом мені стало холодно, я відчув сніг у чоботях, за поясом, за коміром. Мої руки й долоні були поорані слідами його зубів. Плащ розірвано у двох місцях. Я почувався таким приголомшеним, наче щойно вийшов із наркотичного сну.

Що не так? — Справжнє занепокоєння. — Чого ти пішов?

Я не можу цього робити. Не можу так бути з тобою. Так не можна.

Здивування.

Не можна? Як не можна, якщо ти це можеш?

Я людина, не вовк.

Інколи, — погодився він. — Але не мусиш завжди нею бути.

Так, мушу. Не хочу бути так зв’язаним із тобою. Ми не можемо бути такими близькими. Я повинен звільнити тебе, щоб ти жив життям, яке тобі призначено. А я мушу жити тим життям, яке мені призначено.

Глузливе пирскання, кепкування у вищирі. Саме так, брате. Ми такі, якими є. Як ти можеш твердити, наче знаєш, що за життя мені призначене, тим паче змушувати мене до нього? Ти ж навіть не можеш погодитися з тим, до чого призначений сам. Заперечуєш навіть те, чим ти є. Усі твої викрути безглузді. Так само можеш заборонити носові нюхати, а вухам слухати. Ми такі, якими є. Брате.

Я не опустив свого захисту. Не давав йому проходу. Але він увірвався до мого мозку, наче вітер, що вривається крізь незачинене вікно й заповнює кімнату. Ніч і сніг. М’ясо в наших зубах. Слухай, нюхай, світ цієї ночі живий, і ми теж! Можемо полювати до світанку, ми живі, ніч і ліс наші! Наші очі гострі, наші щелепи дужі, можемо загнати оленя і бенкетувати до ранку. Ходи! Повертайся до того, до чого тебе народжено!

За мить я отямився, знову став самим собою. Стояв на своїх двох, тремтячи від голови до п’ят. Я підняв руки, глянув на них, — і зненацька власне моє тіло здалося мені чужим і обмеженим, так само неприродним, як одяг, що був на мені. Я можу піти. Можу піти вже, цього вечора, вирушити в далеку подорож, шукаючи своє плем’я, і ніхто не зможе вистежити нас, а тим паче знайти. Він пропонував мені місячний світ чорноти й білості, їжі й відпочинку, такий простий, такий усеохопний. Ми не зводили один з одного погляду, і його очі, зелені та спокусливі, манили мене. Ходи. Ходи зі мною. Що таким, як ми, робити з людьми, з їхніми дріб’язковими суперечками? Їхні чвари не варті шматка м’яса, у їхніх замірах немає чистої радості, вони не знають простого бездумного задоволення. Навіщо тобі це вибирати? Ходімо, ходімо звідси!

Я закліпав. На мої вії налипли сніжинки, а я стояв у темряві, перемерзлий і тремтячий. Недалеко від мене підвівся й обтрусився вовк. Пласко витяг хвоста, вуха стирчкома, підійшов до мене й потерся головою об мою ногу, кілька разів тицьнувся