Читати книгу - "Королівський убивця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Думаєш, нічого? Я такий голодний, що з’їв би цього мула.
Повертайся і почекай. Я скоро прийду.
Смітник далеко звідси. Крім того, там повно чайок і тхне їхнім послідом. Та іншими речами. А мул був би свіжий і смачний.
Кажу тобі, повертайся. Пізніше я принесу тобі м’яса.
— Фітце Чівелрі? — Це від Кеттрікен, обережно.
Я різко перевів погляд на неї.
— Даруйте, міледі. Я замислився.
— То цей гнівний вираз на твоєму обличчі не для мене?
— Ні. Дехто… інший порушив мою заборону. Для вас я маю не гнів, а турботу. Не хотіли б ви сісти на Копобока й дозволити мені відвести вас назад до Твердині?
— Я хотіла б побачити Веріті.
— Моя королево, він не буде задоволений, коли ви прийдете до нього так.
Вона зітхнула й наче трохи скулилася під своїм плащем. Відвернувшись від мене, тихенько спитала:
— Фітце, хіба ж тобі ніколи не хотілося бути поруч із кимось незалежно від того, запросив він тебе чи ні? Не можеш зрозуміти моєї самотності?..
— Можу.
— Я знаю, що мушу бути його королевою-в-очікуванні, Жертовною Оленячого замку, і знаю, що мушу це робити добре. Але є ще інша моя частина… Я жінка його мужності і дружина в його подружжі. У цьому я теж присягалася і роблю це радше з охоти, ніж із послуху. Але він рідко до мене приходить, а коли й приходить, то небагато каже й ненадовго зостається. — Вона повернулася до мене. Зненацька на її віях з’явилися сльози. Змахнула їх, і в її голосі з’явилася нотка гніву. — Ти казав мені колись про мій обов’язок, про те, що для Оленячого замку може зробити лише королева. Що ж, я не зачну дитини, ніч за ніччю самотньо лежачи у своїй постелі!
— Моя королево, міледі, прошу, — благав я її. Моє обличчя залляла краска.
Вона була безжальною:
— Учорашньої ночі я не чекала. Підійшла до його дверей. Але вартовець запевняв, що його немає. Що він пішов до своєї вежі.
Глянула повз мене.
— Віддає перевагу будь-якій роботі, лише не тій, яку мусить зробити в моєму ліжку.
Навіть ця гірка іронія не могла приховати болю, що ховався за її словами.
Я вплутався в речі, яких не хотів знати. Кеттрікен мерзне в самотній постелі. Скілл щоночі притягає принца Веріті. Я не знав, що з цього гірше. Тремтячим голосом я сказав їй:
— Не кажіть так, моя королево. Не слід цього говорити.
— Тож дозволь мені піти й порозмовляти з ним! Я знаю, що він мусить це почути. І я збираюся йому це сказати! Якщо не приведе його до мене серце, то нехай він зробить це з обов’язку!
Це розумно. Вона мусить зайти в тяж, щоб зграя росла.
Геть звідси. Додому.
Додому! — Глузливий дзявкіт у моїй свідомості. — Дім — це зграя, а не холодна пустка. Послухай самицю. Вона каже правду. Ми всі мусимо йти разом, бути з тим, хто веде. Ти дурень, що боїшся за цю вовчицю. Вона добре полює, має гострий зуб і вбиває чисто. Учора я стежив за нею. Вона гідна того, що веде.
Ми не зграя. Замовкни.
Мовчу.
Краєм ока я помітив зблиск руху. Швидко відвернувся, але там нікого не було. Я знову обернувся — Кеттрікен тихо стояла переді мною. Я відчув, що та іскра гніву, яка її надихнула, тепер пригашена болем. Її рішучість згасла.
Я тихо промовив крізь вітер:
— Прошу, леді, дозвольте мені відвести вас назад, до Оленячого замку.
Вона не відповіла. Натягла каптур і опустила його так, що майже закрила обличчя. Тоді підійшла до мула, сіла верхи й дозволила мені повести тварину до Оленячого замку. Через її пригнічене мовчання дорога здавалася довшою і холоднішою. Мене не тішила та зміна, яку я в ній викликав. Щоб вигнати це почуття з думок, я почав старанно досліджувати околицю. Не пройшло багато часу, як знайшовся Вовчук. Він крався і стежив за нами, плив, як дим, ховаючись за завісою дерев, заметами і снігопадом. Я ні разу не міг клятвено запевнити, що бачив його. Краєм ока помічав рух, відчував дрібку його запаху, принесену вітром. Його інстинкти добре йому служили.
Думаєш, що я готовий полювати?
Не раніше, ніж будеш готовий слухатися, — серйозно відповів я.
Як же я потім полюватиму сам, без зграї? — Він був ображений і злий.
Ми наближалися до зовнішньої стіни Оленячого замку. Я задумався, як він вибрався з Твердині, оминувши ворота.
Показати? — Мирна пропозиція.
Можливо, пізніше. Коли я прийду з м’ясом.
Я відчув його згоду. Він уже не йтиме за нами, а побіжить уперед і буде в хатці, коли я туди прийду. Вартовці при воротях ніяково попросили мене назватися. Я формально назвався, а сержанту вистачило глузду не наполягати, щоб я назвав також даму позаду себе. На подвір’ї я зупинив Копобока, щоб вона могла зсісти, і подав їй руку. Коли вона сходила, я майже відчув на собі чийсь погляд. Я відвернувся і побачив Моллі. Вона несла два відра щойно набраної води з криниці. Зупинилась і непорушно завмерла, дивлячись на мене, напружена, як сарна перед стрибком. Очі її були глибокими, а обличчя застигло. Коли вона відвернулася, її хода обважніла. Перейшла подвір’ям, не глянувши на нас знову, і пішла в бік входу до кухні. Мене пронизало холодне передчуття. Затим Кеттрікен випустила мою руку і щільніше загорнулася в плащ. Вона теж на мене не глянула, лише тихо прошепотіла:
— Дякую, Фітце Чівелрі.
Повільно пішла до дверей.
Я відвів Копобока до стайні й попорав його. Гендз підійшов і питально звів брови. Я кивнув, і він повернувся до своєї роботи. Часом думаю, що саме це мені в Гендзові найбільше подобалося: його вміння залишити своєму перебігу ті справи, які не були його проблемами.
Я затис серце в кулак, щоб вистачило сил на те, що мусив зробити опісля. Рушив до загородки для вправ. Там вився легенький димок і огидно смерділо паленим м’ясом та шерстю. Я підійшов до нього. Барріч стояв біля вогнища, дивлячись у полум’я. Вітер і сніг уперто намагалися погасити його, але Барріч теж уперся, що все згорить як слід. Коли я підійшов, він зиркнув на мене, але не став ні далі дивитися в мій бік, ні щось мені казати. Його очі були чорними дірами, повними безтямного болю. Цей
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівський убивця», після закриття браузера.