Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

завжди усміхнений Каталіотті в білій краватці та окулярах в золотій оправі, що лікував його, а якийсь бідолаха, ескулап навколишніх нетрищ, безпорадний свідок тисяч передсмертних агоній. Над пошарпаним сюртуком височіло вихудле обличчя, що настовбурчилося білими волосинами, — розчароване обличчя злиденного інтелігента; на годиннику без ланцюжка, який він вийняв із кишеньки, було видно зеленкуваті плями, які проїли фальшиву позолоту. Він теж був схожий на зношений старий міх, з якого витікали останні краплі олії. Лікар помацав пульс, прописав камфорні краплі, скупо блиснув своїми каріозними зубами, бажаючи підбадьорити хворого, і, нечутно ступаючи, зник за дверима.

Незабаром з найближчої аптеки принесли краплі, князь прийняв їх, і йому стало трохи легше. Але хвилини, які вислизали від нього, не зменшили швидкості своєї втечі.

Він глянув у велике трюмо, що стояло в кутку кімнати, і, зразу впізнавши свій костюм, довго не міг упізнати себе: неголений, високий, худий, з запалими щоками, він скидався на одного з тих маніяків-англійців, що зображені на ілюстраціях до романів Жюля Верна, які він дарував на Різдво малому Фабріцієтто. Гепард у жахливій формі. Чому людина не може померти із своїм справжнім обличчям? Чому всі помирають в масці, навіть молоді, як той закривавлений солдат, або навіть його Паоло, якого підняли з бруківки з побитим і спотвореним обличчям, в той час як перехожі кинулись доганяти коня, який скинув його з сідла? І коли в ньому, старому, шум життя, що витікало крапля за краплею протягом довгих років, був таким оглушливим, то яким могутнім повинен був бути рев того потоку, що за якусь мить спорожняв такі повні басейни цих молодих тіл? Він усією душею хотів би уникнути цього абсурдного маскараду, але відчував, що це неможливо: підняти бритву сьогодні йому було б важче, ніж дубовий секретер кілька років тому.

— Треба покликати цирульника, — сказав він Франческо-Паоло. Але в ту ж мить подумав: «Ні. У цій грі є свої, хоч і неприємні, але тверді правила. Мене поголять пізніше». І вголос промовив: — Не треба! Зробимо це потім.

Він спокійно уявив свій холодний труп, над яким схилився цирульник.

Незабаром до кімнати ввійшов лакей, несучи миску теплої води та губку. Він зняв з князя піджак та сорочку і почав умивати його, як малу дитину, як небіжчика. Після півтора дня подорожі поїздом вода в мисці теж набрала траурного кольору. У низенькій кімнаті стояла задуха; повітря було насичене найрізноманітнішими випарами, від важких запорошених плюшевих портьєр нудотно тхнуло пліснявою, від слідів десятків роздушених тарганів доносився гострий запах скипидару, що змішувався з терпким смородом сечі, який підіймався від тумбочки біля ліжка і сповнював усю кімнату. Князь попросив підняти жалюзі; готель був у тіні, але очі вражало сліпуче сонячне світло, що відбивалось від дзеркальної поверхні моря. Однак це було краще, аніж задихатися тими в’язничними смородами. Князь звелів поставити крісло на балконі. Потім, спираючись на руку лакея, насилу дочвалав до крісла і сів після кількох кроків з такою ж полегкістю, яку відчував колись, сідаючи відпочивати після чотирьох годин полювання.

— Скажи, щоб мене не турбували. Мені вже краще. Я буду спати.

Йому справді хотілось спати, але він подумав, що піддатися цьому заціпенінню було б так само безглуздо, як з’їсти шматок торта перед бенкетом. Він посміхнувся: «Я завжди був розумним гурманом». І посеред глибокої зовнішньої тиші став прислухатися до грізного внутрішнього гуркоту.

Ліворуч, біля самої гори Пеллеґріно, в гірському кільці виднілася ущелина, а за нею бовваніли два пагорби, під якими стояла вілла Саліна, тепер уже недосяжна для нього. Він раптом згадав свою обсерваторію, телескопи, з яких уже ніхто не стиратиме пороху, покійного отця Пірроне, картини, на яких були зображені його маєтки, шовкові шпалери з мавпами, мідне ліжко, на якому померла його Стеллочка, всі ті коштовні речі, які тепер здавались йому такими нікчемними, — золоті та срібні вази, старовинні гобелени, рідкісні полотна, що жили завдяки йому і які незабаром, без жодної провини, будуть занедбані і забуті. У нього болісно стиснулось серце; він забув про свої страждання, думаючи про неминучий кінець цих колись дорогих йому речей. Він намагався якомога чіткіше пригадати свій палац у Доннафуґаті, але натомість у пам’яті поставали обдерті, жалюгідні хатинки, мертві гірські хребти, залиті нещадним сонцем кам’янисті рівнини, повз які він недавно проїжджав. Він не міг чітко відновити в пам’яті жодної деталі, немов бачив усе це уві сні, немов палац йому ніколи насправді не належав. Узагалі тепер у нього не було нічого, окрім цього немічного тіла, цих грифельних плит під ногами та цієї бездонної блакитної прірви. Він був самотній, його корабель потонув, а цей вутлий пліт, на якому він опинився, підхопила й несе невідомо куди нестримна течія.

Звичайно, в нього були ще діти. Його діти. Єдиний, хто був схожий на нього, Джованні, був далеко. Що два роки він надсилав вітання з Лондона, де вже не працював на вугільному складі, а торгував діамантами. Після смерті Стелли на її адресу прибув невеличкий лист, а слідом за ним — пакунок з браслетом. Так-так, Джованні теж давно вже «залицяється до смерті». Покинувши все, він організував собі ту дещицю смерті, яку можна мати, далі перебуваючи при житті. А інші… Правда, у нього були ще й онуки: Фабріцієтто, наймолодший із роду Саліна, такий гарненький, такий жвавий, такий любий…

Такий огидний. З кров’ю Мальвіки в жилах, з інстинктами жуїра, з нахилом до міщанського шику. Безглуздо намагатись обдурити себе — останнім з роду Саліна був він сам, знесилений велетень, який скоро помре на цьому готельному балконі. Мати шляхетський титул — значить підтримувати традиції, тобто зберігати живими спогади, а незвичні згадки, не такі, як у інших родинах, були лише в нього. В пам’яті Фабріцієтто залишаться самі тільки тривіальні спомини, як і у всіх його товаришів по гімназії: про злі жарти проти вчителів, про пікніки, про коней, куплених не тому, що вони справді добрі, а тому, що дорогі. У своєму імені він бачитиме лише підставу для чванства, весь час боячись, що хтось інший може мати підставу чванитися більше за нього. А далі почнеться полювання на багату наречену, бо це вже стало банальним звичаєм, а не сміливою авантюрою, відважним грабунком, як шлюб Танкреда. Гобеленам Доннафуґати, мигдалевим садам Раґаттізі, і, хто зна, можливо й фонтанові Амфітрити судився, мабуть, гротескний кінець: вони будуть продані з молотка і підуть на паштет та на дешевих кокоток, ефемерніших за рум’яна, які вкривають їхні обличчя. Хлопець згадуватиме його як старого, дратівливого