Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

випадково розбили якусь сімейну реліквію, виганяючи привида з його особняка. Ота жінка, що розмовляє з ним, — нова голова компанії «Залізо Ферфекса». Анджеліна Кроуфорд, Ферфексова небога. З нею мені теж не хотілося б мати справу після того, як ми вбили її дядечка...

— Але ж вона про це нічого не знає!

— Не знає. Та все одно нам це не личило б...

— А ось і Барнс! — мовив Джордж. І справді, недалечко ми побачили інспектора, що похмуро підносив келиха з шампанським до своїх пишних вусів. Так само, як ми, він стояв осторонь натовпу. — І Кіпс! Цікаво, хто його сюди пропустив? На цю вечірку, здається, запрошують кого завгодно!

Повз нас пройшла група агентів, серед яких був і Кіпс. Він показав на нас пальцем і щось промовив. Агенти вибухнули реготом і рушили далі. Я засмучено поглянула на люстри над нашими головами:

— Мені не віриться, що ти колись працював тут. Джордже.

Джордж кивнув:

— Еге ж, працював. Точнісінько в цій будівлі.

— Вона більше скидається на палац, ніж на агенцію.

— Тутешні приймальні дуже розкішні. І Чорна Бібліотека — так само. А контори зовсім не такі вишукані. Кіпс, на жаль, — типова для цієї фірми особа.

Локвуд несподівано скрикнув. Я поглянула — в нього аж засяяли очі.

— Облишмо поки що мою останню пропозицію. Балачки — це бридня, нікому не потрібна нудота. А от бібліотека... Де вона, Джордже?

— За дві кімнати звідси. Тільки її зачинено. Туди мають доступ лише агенти найвищого рангу.

— Як ти гадаєш, чи зможемо ми пробратись туди?

— Навіщо?

— Я щойно пригадав розповідь Джопліна про «Сповідь Мері Дьюлак». Він казав, що її копія може зберігатись тільки в Чорній Бібліотеці. Якщо ми тут, то слід...

Цієї миті натовп розступився, і Локвуд замовк. До нас підходила висока, напрочуд гарна жінка. Вона була вбрана в тонку сіру сукню, що з кожним її порухом переливалася сріблом. Срібні браслети прикрашали її зап’ястки, а срібне кольє — шию. Чорне волосся спадало на плечі неслухняними локонами. На худому обличчі виразно видніли вилиці, а повні губи зімкнулись у владній усмішці. Спочатку я вирішила, що вона лише трохи старша за мене, та з її темних, серйозних очей променіла сила, яка приходить тільки з тривалим досвідом.

— Пані Пенелопа Фіттес, — оголосив блідий кремезний чоловік із стриженим сивим волоссям, що визирав з-за її плеча.

Проте я й так упізнала, хто це така. Ми всі її впізнали й водночас здивувались. На відміну від свого головного конкурента Стіва Ротвела, голова агенції «Фіттес» уникала публіки. Я уявляла пані Фіттес низенькою діловитою особою середнього віку, схожою на її уславлену бабусю. Її поява вмить нагадала мені, яка незграбна я в цій сукні та черевиках на підборах. Хлопці виструнчились, силкуючись поводитись впевненіше. Навіть Локвуд зачервонівся. На Джорджа я не дивилась, та він, напевно, збентежився ще дужче.

— Ентоні Локвуд, мадам, — відрекомендувався Локвуд, чемно схиляючи голову. — А це мої помічники.

— Люсі Карлайл і Джордж Кабінс? — перепитала леді. — Я дуже рада бачити вас. — Її голос виявився нижчим, ніж я сподівалась. — Мене дуже вразив ваш успіх у Кумб-Кері-Голлі, і я вдячна вам за те, що ви знайшли тіло мого друга. Якщо вам знадобиться моя допомога, сміливо звертайтесь. — Її темні очі оглянули по черзі нас усіх. Я ствердно всміхнулась, а Джордж у відповідь щось пропищав.

— Ваше запрошення — велика честь для нас, — відповів Локвуд. — Тут надзвичайно гарно.

— Так, тут зберігається чимало скарбів з нашої колекції. Найпотужніші Джерела! Всі вони знешкоджені й замкнені до цих колон із посрібленого скла від «Світанку», з залізними капітелями й постаментами. Ходімо, я дещо покажу вам...

Вона спокійно рушила крізь натовп, що розступався перед нами. Всередині найближчої скляної колони, що променіла блідо-зеленим світлом, на металевому каркасі висів поламаний кістяк.

— Це найславетніший з наших артефактів, — сказала Пенелопа Фіттес. — Рештки Довгого Г’ю Генретті, колишнього розбійника, чий привид відомий як Фантом Брудної Дороги. Моя бабуся й Том Ротвел знайшли його тіло 1962 року, в ніч проти Іванового дня. Ротвел викопав його, а Маріса аж до світанку лякала привида, вимахуючи в повітрі залізною лопатою, — господиня хрипко реготнула. — Вона завжди казала, що їй пощастило, що вона добре грає в теніс, звідки б іще їй узяти такий окомір і витримку? Проте психологічні дослідження були тоді ще в пелюшках, тож обоє не знали до ладу, що вони роблять...

Кістяк був заляпаний бурим брудом, у черепа бракувало нижньої щелепи й кількох верхніх зубів. Ніг не було так само, крім половини стегна, що звисала з тазу.

— Здається, цей Г’ю Генретті не в найкращій формі, — зауважила я.

Пенелопа Фіттес кивнула:

— Кажуть, що здичавілі собаки розкопали його кістки й відгризли ноги. Це й могло розгнівати привида...

— Курячий сатай? — перед нами виріс юний офіціант із закусками на золотій таці. Джордж узяв одну, а ми з Локвудом чемно відмовились.

— Пробачте, — мовила Пенелопа Фіттес. — Обов’язок господині так напружує! Не дозволяє залишатись надовго з одними людьми, навіть найцікавішими... — Усміхнено підморгнувши Локвудові й розгублено кивнувши нам із Джорджем, вона хутко подалася геть. Натовп знову розступився, пропускаючи її та блідого чоловіка, й відразу зімкнувся.

— Що ж, вона краща, ніж я сподівався, — зауважив Локвуд.

— Еге ж, — погодилась я.

Джордж, пережовуючи свій сатай, стенув плечима:

— Коли я працював тут, вона не була така лагідна. Звичайні агенти ніколи її не бачать, бо вона не виходить із своїх кімнат. Усім керує цей сивий чолов’яга — її особистий помічни, — його очі докірливо блиснули за окулярами. — Він, до речі, й звільнив мене.

Я поглянула в натовп, та Пенелопи Фіттес із помічником там уже не було.

— Він, здається, не пам’ятає тебе...

— Атож! Хто я такий, щоб про мене пам’ятати? — Джордж устромив паличку від ратая в горщик із папороттю й підтяг обвислі штани. В його очах несподівано блиснув вогник люті. — Ти щойно згадав про Чорну Бібліотеку, Локвуде. Цікаво, чому ми досі ще не влаштували туди прогулянку?

Він тихенько рушив уздовж стіни. Тим часом за вікном густішали літні сутінки. Від кольорових прожекторів на землю падали чудернацькі тіні. Химерне світло всередині колон яскравішало й переливалось: у деяких із них з’являлись