Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Розуміючи, що не маю іншого вибору, я відвернувся і подивився на вихід. Іншого варіанту не було. Можливо, згодом вона дозволить мені поговорити з нею, коли її біль трохи вщухне. Але зараз я не міг змусити її відкритися. Що б не сталося у її реальному світі, це зачепило її настільки глибоко, що я не міг цього змінити. Відчуття безпорадності роздирало мене зсередини, і це було гірше за будь-який фізичний біль. 

Я зробив кілька кроків, але кожен з них ставав дедалі важчим, наче підлога під ногами почала рухатися, втрачаючи твердість. Мої ноги ніби втратили відчуття реальності. Оніміли, перетворившись на щось, чим я більше не міг керувати. Я зупинився, але не був упевнений, чи це відбувається насправді, чи це лише відчуття. Зʼявився дзвін у вухах. Я спробував підняти руки, але навіть цей простий рух здавався недосяжним. Все тіло наче затисло в невидимих лещатах, а перед очима попливли якісь кольорові плями.

Відчуття падіння... Його не можна було переплутати з чимось іншим. Простір викривлявся. Все навколо стало якимось нереальним і химерним. Перед очима затанцювали розмиті контури. Відчув, як повітря стало тягучим. Воно опиралося кожному руху, наче я знаходився десь під водою. Але крізь цей хаос я почув голос Санні. Він лунав з усіх боків водночас, огортаючи мене, наче вихор:

——— Несанкціоноване підключення! Незаконна синхронізація! Повторюю: незаконна синхронізація!

В ту ж мить, коли звук його голосу вирвав мене з цього забуття, я побачив перед собою… себе. Але цей "я" був іншим. Мій двійник виглядав на кілька років старшим. Його тіло було схудлим, майже виснаженим. Обличчя блідим, змарнілим, з глибокими мішками під очима. В його постаті не було ані крихти радості чи жаги до життя — лише байдужість і виснаженість. Він стояв у дивному одязі, який виглядав недоглянутим. Шнурки на взутті були розв’язані й стирчали в різні боки. Його очі, порожні і без надії, дивилися на мене так, наче він більше нічого не відчував.

——— Аккаунт буде заблоковано через десять, дев'ять, вісім...

Голос Санні продовжував відлічувати час, але я вже не міг зосередитися на ньому. Мій двійник підходив все ближче. Кожен його крок був важким і майже беззвучним. Його рука повільно простягнулася вперед і опустилася мені на голову. І раптом перед очима наче вибухнули кадри зі спогадів, які я не пам'ятав. Кадри змінювалися так швидко, що я не встигав зрозуміти їх. Я бачив себе у дивній школі, де танцював з якоюсь дівчиною. Потім міст, на якому ми сиділи разом, наш перший поцілунок, а далі — сварка. Її очі палали від гніву. Вона погрожувала мені, що я більше ніколи її не побачу, якщо не припиню питати, де вона була цієї ночі. І тоді... знову тиша. Спогади летіли переді мною, розсіюючись на тисячі шматків.

——— … сім, шість, п'ять, чотири...

Мій двійник сів навпроти мене. Його рука була дуже холодною, коли торкнулася моєї. Він спробував посміхнутися, але його посмішка була механісною, наче у робота. 

Я раптом відчув його біль, його відчай, який пронизував мене, наче гострий ніж. Я бачив, як він сидів на кладовищі. Чув звук пострілу, який переслідував його роками. Відчував його внутрішню боротьбу — розчарування і ненависть до себе за те, що він так багато часу витратив на когось, хто не відповідав йому взаємністю. Це розчарування було нестерпним. Воно роз’їдало його зсередини. Якби він тільки був хоч трохи сміливішим, вже давно б зробив щось із собою, але йому не вистачало сили для цього. І жити йому не хотілося. Він ні в чому не був впевненим. Бачив навколо себе тільки ворогів і переконував себе в тому, що кохання не існує. Хоча всередині себе вірив у протилежне і навіть був здатен щось відчувати. Але не хотів. Боявся знову помилитися, переплутавши кохання з пристрастю. Боявся, що йому знову зроблять боляче…

——— … три, два, один...

Все почало танути і за мить я відчув холодну підлогу під собою. Стеля храму повільно поверталася в моє поле зору. Я лежав на кам'яних плитах, безсилий, нездатний поворухнутися. Перед очима були тільки розмиті контури. Навіть тіні викривлювалися. Я хотів щось сказати, але губи не слухалися. Вони зовсім не рухалися. І тільки сльози потекли по щоках.

——— Та що з тобою?! — кричала Ніка.

Її голос був сповнений паніки. Він ніби роздирав простір навколо, але я міг лише безсило слухати. Моє тіло відгукувалося лише тремтінням. Кожен мій м'яз був напружений, наче зіщулений від холоду. Розум так і завис десь між двома реальностями, не належачи повністю жодній з них.

Коли я нарешті прийшов до тями, перше, що відчув — тепло її рук. Моя голова лежала на колінах Ніки, а її пальці обережно торкалися мого волосся. Я відчував їх рухи, але все ще не міг повірити в те, що сталося. Повітря було насичене пилом і холодом храму, від якого на шкірі виступав легкий морозець. Моє дихання поволі приходило до ритму...

Трохи далі, біля вікна, стояв Ланселот. Він спостерігав за всім спокійно, як завжди, схрестивши руки на грудях. Поруч із ним щось щебетала Фіра, але він лише кивав їй у відповідь, не відриваючи погляду від мене. 

Далі, в тіні стіни, сидів Бір.

Раптово перед очима з'явився Скай. Він кинувся до мене і гарячим шорстким язиком почав облизувати мої щоки. 

——— Фу, залиш його! — крикнула Ніка, і Скай неохоче відступив.

Тільки після цього він перетворився назад у людину. Його тіло змінилося практично на очах. Він схилився до мене і взяв мою руку.

——— Я такий радий, що з вами все гаразд, господарю! — сказав він, дивлячись на мене своїми відданими очима.

Скай справді виглядав стурбованим, і його слова наче пробудили решту. Всі підступили ближче, але, здавалося, не наважувалися сісти. Їхні погляди очікували пояснень. Та я все ще не знаходив слів. Тільки повільно витягнув свою руку з долоні Ская і почав роздивлятися її, ніби вперше бачив власні пальці. Вони були мої, але водночас відчуття було іншим — ніби я перебував у чужому тілі.

Мої роздуми перервала поява Санні. Він увірвався до храму, наче суддя, готовий виголошувати вирок.