Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

«Молодець!» - голос пролунав в голові хлопця, але той підскочив та розвернувся. Він побачив перед собою невелике озеро, навколо якого були круті спуски з лісу. Озеро було в розщелині, оточене камінням та брилами. Хлопець підняв очі на відкрите небо та побачив зорі та місяць. «Так швидко настала ніч?» - сам себе запитав Іван, здивований такими змінами.

Несподівано, в стороні від озера посипалось каміння. Іван поглянув в ту сторону та відкрив рота. З лісу вийшов його батько. Це  був не високий чоловік з кучерявимволоссям, вдягнений в мисливський одяг. Рукою тримав ремінь, на якому висіла рушниця, на поясі ніж. Він зупинився та подивився на Івана.

«Я дуже радий бачити тебе, - сказав чоловік, - стільки часу я шукав тебе».

- Але чому ти раніше не прийшов? – запитав Іван, спантеличений такою зустріччю, - я не міг знайти вихід з цього клятого лісу. Це повна фантастика!

«Цей ліс зачарований, - погодився батько Івана, зробивши крок та розвів руки, - привітайся зі мною!». Іван всміхнувся та пішов в сторону чоловіка. Він не міг повірити своїм очам, це просто диво! Нарешті, всі ці дива закінчились, його знайшли!

В останній момент, за декілька кроків до батька, Іван несподівано спинився та нахмурив брови.

- А як ти говориш зі мною в думках? – хлопець напружився та чортихнувся.

«Кляті діти, - голос батька почав тоншати, наповнюватись злістю, - як же з вами важко!». Останні слова почулись в голові Івана взагалі дитячими, дівочими. Батько почав темніти, швидко перетворившись взагалі в темну пляму, тінь вночі. За секунду, тінь розійшлась, перед хлопцем стояла дівчинка в літньому платтячку, якій було не більше дев’яти років. Вона завела руки за спину та сором’язливо всміхнулась.

«Сюрприз!» - передала думку Аринка. Іван відскочив назад, спробував розвернутись та побігти, але перечепився через камінь та впав. «Стояти!» - голос дівчинки розірвав би вуха хлопця, якби вона насправді крикнула. Він перелякано підскочив на ноги та побіг. Не обертаючись, швидко знайшов глибу та виліз на неї.

Аринка стояла на місці, очікуючи, коли хлопець зупиниться. Потім по дитячому стрибнула на одній ніжці та спокійно пішла до глиби. Дівчинка зупинилась перед глибою, підняла свої зелені очі на хлопця, похилила голову в сторону. Деякий час мовчала.

«Тобі немає куди тікати від мене, - вона підняла плечі та розвела руки, - це лісове озеро, навколо якого тільки ліс». Іван машинально оглянув все навколо, але помітив декілька менш крутих спусків, на які можна було б видертись. Тим часом Аринка вивела руку зі спини, місяць одразу заблищав на гострому лезу тонкого ножа.

«Це буде не боляче, - сказала Аринка, - я обіцяю, трохи вколю і ти нічого не будеш пам’ятати». Іван уявив, як йому в живіт встромлюють ножа, хмикнув. «Звичайно, не буду пам’ятати, жити теж не буду» - подумав він та всміхнувся.

Аринка поглянула уважно на хлопця та надула губки. Вона як справжня дитина, хотіла пограти зі своєю жертвою. Від цього хлопець відчув холодок по спині. Отже, зараз не він мисливець, він жертва. Це жахлива думка змусила серце битись дуже часто та боляче. «Що мені робити?» - тільки й лунало питання в голові.

«Не будемо розводити театр, - почувся голос дівчинки з ноткою погрози, - злазь до мене, все буде швидко». Хлопець не вважав за потрібне виконувати вказівки цього монстру, що не говорить та може перевтілюватись. Тим більше, він сам себе ненавидів від того, що біля дубу так легко повірив голосу батька.

- А чому ти не говориш, - спитав несподівано Іван, - Мілана сказала, що ти десь загубила язика? – від цих слів Аринка насупилась та поглянула на хлопця зі злобою.

«Ти хочеш, щоб я заговорила з тобою? – запитала вона в думках, - ти впевнений?».

- Дуже мені страшно, - Іван спробував всміхнутись, адже якщо він вже жертва, то спробує якось змусити хижака понервувати, - маленька дівчинка з ножом, теж мені жахіття.

«Як скажеш, - Аринка вмить розслабилась та підняла плечі, - не хочеш швидко та легко – буде довго та боляче». Після цих слів, дівчинка кинула ножа на землю та розвела руки. Одразу з цим, вона відкрила рота. Як тільки Іван почув низьке нявкання та гарчання, в нього все захололо всередині. Якщо Костя був оленем, то Аринка була тією самою риссю.

Несподівано, дівчинка впала на землю, підперла себе ногами та руками. Вона стала блідою, потім почала наче танути в повітрі. В мить, Іван побачив силует лісової кішки, що нервово махала коротким хвостом. Перетворення не відбулось повністю, контури дівчинки повернулись. «Певно, вона не може вийти з проміжного світу» - швидко подумав Іван, але не став чекати того, що буде відбуватись далі.

Хлопець зіскочив в сторону, але показав це, щоб ворог зреагував. Аринка кинулась в ту сторону. Іван зупинився та розвернувшись кинувся туди, де за мить була дівчинка. Він впав на землю, вдарившись коліном та ойкнув. Побачивши ножа, що блищав від світла місяця, схопив його та кинувся до одного з спусків, який примітив.

За спиною почулось розлючене гарчання, від якого холодок побіг по спині. Хлопець не витрачав час на оглядини, чкурнув вперед, що було сил. Він мав врятуватись від цього демона, будь-яким чином. Почулось нявкання, потім стрибок. Іван зрозумів це в останній момент та хильнув в сторону, але було пізно. Страшенна сила повалила його на землю, хоча він точно розумів, що це тонкі дитячі руки та ноги. Аринка придавила його до землі, змусивши затамувати дихання. Від натиску, йому не було чим дихати, одразу закрутилась голова.