Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Корній. Ну, то що я маю робити? Ну? Продати полотно? Та хто його купить нескінченим? Маєш!

Рита. Мулен купить.

Корній. А, Мулен! Ага, це розуміється... «Мулен купить». А я як? Як же я, ти подумай, ну, ти подумай: продать полотно, це полотно... А я ж як? Так от собі живи, і потім все... Та чи можеш подумати це: не скінчить і продать?..

Рита. Можу.

К о р н і й (глибоко вражений). Можеш?! Не скінчить, одірвать половину серця і кинуть? А маєш, та цього не буде! А цього не буде ні-за-що. А візьми всього мене тоді й викинь. Що то справді? Прийшов якийсь лікар і вже маєш. Та що то? Лесик не вмре, я скінчу, і тоді... тоді можеш продавати... Та не купить Мулен! Нізащо не купить. Хто може купити нескінчене полотно? Де ти бачила?

Рита. Він зараз гроші дасть, а скінчиш потім.

К о р н і й. Він не дасть.

Рита. Дасть. Позичить.

Корній. Не дасть, кажу я! Він позичить знаєш за що? [Дивиться на неї.) А, маєш. А так, я не позичу!

Рита. Він купить нескінчене.

Корній. Ая нескінчене не продам. От і єсть.

Рита. Що ж ти хочеш?

Корній. Нічого. Дай мені спокій.

Чути плач дитини.

Рита схоплюється й вибігає.

Корній ходить по хаті( кудовчить волосся. Через якийсь час Р и т а з дитиною на руках виходить в ательє, за нею Ганна Семенівна.

Корній (хутко підходячи до Рити, яка сідає на канапі). Ну що, як? Чого він плакав? Леську! Ти чого плакав, га? Ти чого плакав, медвежа моє біленьке, га? Який він став... Болить, га? Посміхається... Ах ти ж моє, дитинча хороше... (Зворушений сідає й дивиться на сина.)

Ганна Семенівна (обережно милуючи по голові Корнія). Сину! Тільки не сердься... Ну, подумай сам, чим же ця крихточка винна, га? І хіба ж таки вона не дорог-ша за шматок того, прости мені, рядна? Синочку, продай...

Корній. Мамо... (Кудовчить волосся.) Ви, мамо, бачите, все судите по-своєму... А я по-своєму. От і єсть... О...

Рита (нахиляючись до дитини). Лесику, скажи татові, що він тебе не любить... Скажи йому, що він безсердечний, жорстокий...

Корній. Ну, от маєш... Та ти подумай же, як я можу це зробити? Ну? Так зразу... На, трах, продав, нема нічого, порожній весь.

Рита. Ти не порожній... Ти знов будеш. Син — один, а полотен ти можеш написати багато... Це ж, Нію, один жах і егоїзм, що ти навіть вагаєшся... Ну подивись на нього, невже ти можеш допустити, щоб це твоє живе, рідне тобі творіння погибло?.. Це ж ти, частина тебе. І ти оддаси за те мертве рядно? Нію!

К о р н і й. Ну, це ти... То не мертве... І то частина мене... А, Боже, Боже!

Ганна Семенівна. Синочку, ось утрьох благаємо тебе... Хіба ж тобі таки так важко? Ну, подумай же хоч сам: шматок полотна, фарби — і живе творіння, дитина твоя...

Рита (підносячи Лесика до Корнія). Обніми тата, попрохай його, Лесику, попрохай... Потягни за вуса... Посміхнись до нього... Дивись, як він посміхається до тебе, якби він знав, що ти присуджуєш його на смерть!

К о р н і й. Ну що ти їм скажеш! Видумали собі смерть, і маєш... «На смерть». Яка смерть? Ніякої смерті нема й не буде! Правда, моє медвежатко? Правда, моє дитинча хороше? Ніякої смерті, будеш вели-и-кий, великий, виростеш, будеш малювати... Посміхається... Будеш? Га? Як слабенько кривить губки... Змінився все-таки. От рисочка нова... Не дам, не дам тобі, моє бідне, померти... Мій Лесик не помре, ні-ні, тато не дасть. Правда? Тато такий великий, його Медведем звуть, він нікому, навіть смерті, Лесика не дасть. От маєш... причепилась до мого хлопчика... Вимучила його, малюсінького, беззахисного... Он рисочки нові йому намалювала... Зовсім нові... (Пильно вдивляється й далі говорить уже неуважніше, майже машинально.) Рисочки цілком інші. От одна... І губки... І носик... Бідного хлопчика. (Озирає схилену Риту й Лесика.) І у мами...

Рита подивляється на Ганну Семенівну, яка одповідає їй підбадьорюючим, задоволеним поглядом і хитанням голови.

Корній. Зовсім нові рисочки... І не такі... не такі... Гм! Зовсім не такі... а... Ну да... От тут... Безумовно! (Схоплюється й біжить до полотна, піднімає покривало й дивиться.)

Рита (<стрепенувшись, перекидається повним одчаю поглядом з Ганною Семенівною.) Корнію!!.

Корній. Зараз, зараз... Я одну хвилиночку. Одну хвилиночку... Моментально... Так-так... Зовсім не так... Зараз, зараз... (Хапливо бере з столу палітру й щіточку.) Зовсім не так... Зараз, голубко, зараз... Ми все це зробимо... я тільки... Все буде добре... (Поспішно мішає фарби. Біжить до Лесика, вдивляється, одмахуючись од Ганни Семенівни й Рити, які тягнуть його.)

Рита. Корнію!!! Я тобі говорю, схаменись!

Ганна Семенівна. Сину! Та зглянься ж ти, хіба ж тепер час?..

Корній. Зараз, зараз... Ну, хвилиночку... Моментально... Отут... Ну, безумовно. Ах, зовсім це не те!.. (Біжить до полотна, зупиняється, дивиться з одчаєм.) Не те! Зовсім не те! Все к чорту! (Кудовчить волосся.)

Рита. Корнію! Іди сюди.

Корній. Ах, дайте мені спокій! Ну що там? Ну, не можна ж так! Ну, добре, я знаю, Лесик хворий... Дайте ж мені... Не можна ж так! (Одходить од полотна, вдивляється. Біжить до дитини.)

Рита (сильно хапає його, притягує до дитини). Це хто? Говори!

Корній (здивовано). Що ти, Рито?

Рита. Я тебе питаю, хто це? Син твій?

Корній. Рито!

Рита (беручи його руку, прикладає до лиця дитини). Чуєш?

Дитина починає плакати.

Корній. Ти йому боляче зробила!

Рита (жагуче, гнівно). Ні, ти йому боляче робиш! Ти його вбиваєш. Чуєш ти? Дитина помре. Помре! Але я тебе загризу тоді! Задушу власними руками! Май це на увазі.

Корній (в одчаю). Рито. Рито... От єсть... Ну, добре, ну, заспокойся, я подумаю... (Дитина плаче.) Тш-ш... Цить, Лесику, цить, мій малесенький... Все буде добре... Все... все... (Чмокає, дитина змовкає. Корній понуро задумується, дивлячись на нього.)

Ганна Семенівна. Сину! Ну, хіба ж таки можна бути таким? Ну, нехай собі там малюєш, але ж де ж таки видано, щоб рідну дитину зневажати через те, що... мистецтво... Мистецтво, сину, не дасть тобі того, що жива людина.

Рита. Корнію. Говори: продаєш?

Корній глибоко зітхає. Мовчить.

Тихо робить