Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Мігуелес (грізно). Продать?! Що продать?! Це полотно? Зараз? (До Мулена.) Ану, спробуйте, месьє, купити його! Ану! Це полотно купити? Та ви знаєте, що в цьому полотні? Ну? А! Ви, критики! Тут імпресіонізм, реалізм, натуралізм? Правда? Тут — Бог! Розумієте? Ви можете Бога купити? Говоріть!

Блек. їж кашу, Мігуелес.

Мігуелес. Я сам оцими руками порву полотно, як сеньйор Корній продасть його вам. Voilà!10

Блек. Мігуелес, їж кашу, бо не зостанеться.

Мігуелес машинально бере кашу з казана.

Мул єн. Сеньйор Мігуелес більший рояліст, ніж сам король... Але мушу спитати, колись же та продасть месьє Корній своє полотно?

Сніжинка. Із Салону продасть! Ось коли.

Мігуелес. Безумовно! (їсть кашу.)

Корній. Мої панове! Я мушу наперед скінчити його... Наперед треба, знаєте, скінчити. А я не знаю, чи до Салону встигну... Ну, як там, Рито, Лесику, га?

Рита. Зараз лікар прийде, спитаєш у нього.

Корній. Ну, от, лікар. От єсть. А полотно стоїть... От і маєте... Салон.

Сніжинка. Ех, Білий Медведю, скували ви себе лікарями. Лесиками. пелтрткями! (Дивиться з сміливим викликом на Риту.) Артист мусить бути вільним пц уг.крго і жерцем тільки краси! Правда, сер Блек?

~~ІЗ л ек. Yes!11

Рита. Білий Медвідь, Сніжинко, так і робить, не бійтеся!

Сніжинка. Так? О ля-ля! Хіба такі вільні? Ха! Вільні трішки інакше виглядають. Ех, славне було колись Запоріжжя! От, месьє Мулен, знаєте, було колись в українців таке військо, яке не знало сім’ї. Це були рицарі війни і краси! Коли чого хочеш добути, то мусиш все йому віддати. От всім артистам Січ Запорізьку установити. Киями того, хто одружиться.

Рита (холодно-вороже). Так? О, таких «рицарів» багато знайдеться.

Сніжинка. Ви думаєте? Ой, ні. Сильних мало. Через пелюшку не переступлять. Ха-ха-ха! Ходімте, Янсо-не! Мігуелес, не стережіть полотно, все одно продадуть. (Стук у двері з коридору.)

Рита. Ввійдіть.

' Входить лікар. З настовбурченими сивими бровами і різким крикливим голосом.

Лікар (киває всім головою, до Рити). Ну, як? Що нового? Нічого?

Рита. Нічого.

Лікар. Температура не впала?

Рита. Ні.

Лікар. Треба подивитись. Ходімте.

Ідуть наліво.

Корній кудовчить волосся, ходить по хаті.

Сніжинка. От, Мігуелес, женіться й малюйте дітей і їхні страждання.

Мігуелес. В стражданні дитини найбільше чистоти і краси!

Блек. Я як був малим, то тільки й знав, що страждав на шлунок.

Мігуелес. Ти з пелюшок — цинік.

Блек. Навпаки, найчистіша й найгарніша, виходить, істота.

Мулен підходить до полотна, піднімає покривало й дивиться.

Мігуелес (обертаючись туди, до Блека). Ти подивись: ну що варті всі ваші казочки, голі тіла, фантасмагорії перед цим великим... Цим вселюдським, цим виразом любовної скорби матері над дитиною... Тут... тут... чорт забирай, тут історія людей, тут екстракт всякої любові і краси. Ну, ти, шлунок, подивись! Та це полотно весь Салон ковтне, весь, з усіма вашими примітивами, імпресіонізмами і всім лахміттям! Ось де краса! Бачиш, шлунок?

Блек. їж кашу, Мігуелес, бо буде порожній шлунок.

Сніжинка (різко). Це — краса? Це інстинкт! Краса не тут. Картина тільки показує, що в автора велика сила, й більше нічого, яка навіть такий пошлий мотив може зробити гарною симфонією тонів. Але вона ж і показує, що автор гине! Білий Медвідь гине в пелюшках!

Корній (виходячи з задуми). Що?.. А, панове, лишіть... Е, що там дивитись.

М улен. Месьє Корній, я можу знайти вам доброго покупця на це полотно. Правда! Хочете?

Корній. А, мої панове, дайте мені спокій... Нікому я не продам. Ну що ви, їй-богу... Та й не до полотна мені. От маєш... Хай воно собі...

Сніжинка. Ходім, Янсоне!

Виходить лікар, за ним Рита.

Лікар (до Корнія). Сина треба вивезти з Парижа. І як-найшвидше. Помре. В Італію або в гори. Цими ж днями.

К о р н і й (розтеряно). Цими днями?

Лікар. Чим швидше, тим краще. Говорю рішуче. Що Рити.) Що прописав, — робити зараз же...

К о р н і й. А тут не можна помогти?

Лікар. Сказав — ні. Прощайте. (Виходить, хмуро уклонившись всім.)

Сніжинка (хутко підходить до Корнія, сильно стискає йому руку і з чуттям говорить). Ех, ви! Бувайте... Ходімте, панове!

Всі прощаються й мовчки виходять.

Рита. Ну?

Корній ходить по хаті, кудовчить волосся, тре носа, поводить плечима.

Рита. Ну, Корнію?

Корній. Ну що?

Рита. Що ж ти думаєш?

Корній. У нас нема грошей.

Р и т а. Я це знаю. Ти мусиш дістати.

Корній. Де? (Здивований.)

Рита. Де хочеш.

Корній. Я не можу дістати... Де ж я дістану? Даєш... Якби я міг дістати... Мені он треба за місце в Салоні, потім... той, потім франків сто, щоб... ну, словом, за протекцію... А де я візьму?

Рита. Ти мусиш дістати.

Корній. Господи Боже мій! Та де ж я дістану? От єсть. Що я, не хочу, чи що? Ну, маєш собі... «Мусиш*... Розуміється, мушу... Гм! «Цими днями»... Я не можу цими днями... От єсть: я не можу тепер із Парижа їхати.

Рита. Значить, ти цілком свідомо вбиваєш Лесика?

Корній (вражено). Рито?! Та як ти можеш... Господи ^Боже мій! Лесика... Ех!.. «Цілком свідомо»... От це маєш!

Рита. Цілком свідомо. Ти знаєш, що від тебе залежить його врятувати, й ніби не догадуєшся.

Корній. Я знаю? Я?!

Рита. Ти.

Корній. Що ти хочеш сказати?

Рита. Те, що ти сам весь час думаєш.

Корній (сердито-тривожно). Я нічого не думаю. От єсть! Ну що ж я думаю? Я нічого не думаю. Говори, що я думаю?

Рита. Ти думаєш, що треба продати полотно.

Корній. Продати полотно? Яке полотно?

Рита. Он те.

Корній. Ну?

Р и т а. Та й усе.

Корній. Та що ти говориш?! Щоб я продав це полотно! Нескінченим?! Та як же це можна? Що ти говориш? Ха! Щоб я продав це полотно. От узяв і продав, і все. Наче старі штани... От — це єсть! От то-то! Ха-ха-ха!

Рита. Це — єдиний вихід. Або смерть Лесика, або продаж полотна.

Корній. Та чого ж смерть? Ну, маєш собі! Прийшов якийсь ідіот, сказав смерть, і вже. І єсть. Чого смерть? Чого смерть?

Рита. Того, що ця хвороба у малого може не сьогодні-завтра перейти в скоротечний туберкульоз, і в два дні його не стане. Розумієш?

Корній. Та хто сказав?

Рита. Лікар.

Корній. А, маєш, лікар!..

Рита (надзвичайно тихо). Корнію! Не доводь