Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Рита. Корнію!..

Корній (знову зітхає. Стає на коліна перед дитиною й з любов'ю дивиться на неї). Не знаю... Підожди трохи.

Рита. Не можна ждати. Сьогодні ж треба...

Стук у двері, і зараз же входить Сніжинка.

Немов схаменувшись, у порога зупиняється.

Сніжинка. Ах, вибачайте, я думала...

Рита (раптом дико й люто схопившись, робить рух, неначе збирається стрибнути на неї. Різко). Вам чого?

Корній встає й озирається.

Сніжинка (здивовано посміхається). Що з вами? Ви, дійсно, як пантера, готові кинутись на мене. Я прийшла на хвилинку спитати: чи Білий Медвідь виїжджає, бо тоді ательє хоче взяти Клара. Але я бачу... (З посмішкою повертається йти.)

Корній. Моє ательє?

Рита. Клара може брати. Ми їдемо.

Корній (здивовано). От маєш! Моє ательє... З якої речі? От єсть!

Рита. Ти ж не будеш лишати його за собою.

К о р н і й. А, Боже... (Кудовчить волосся.) Та хіба... Та я не знаю, чи ми поїдемо ще. Я не знаю. От! (До Сніжинки.) Хай Клара не сподівається.

Сніжинка. Ая вже думала...

Рита. Клара може сподіватись. Так і скажіть їй.

К о р н і й. А, Рито, так же не можна... Ательє моє, я в ньому роблю... А, маєш... Чи поїду, чи ні, а ательє... (До Сніжинки.) Хай шукає інше. От єсть...

Рита (чітко і глухо). Так?

Корній. Безумовно... Що ти за мене, справді, той... Я сам знаю... Я за тебе не рішаю...

Сніжинка. Так я й скажу. (З посмішкою граціозно вислизає з кімнати.)

Рита. Так, значить, ти не продаєш картини?! Кор-нію! Гляди! Продаєш чи ні?

Корній. Рито... Не можна ж так зразу.

Рита. Ні, тільки зразу! Ні?.. Ні?.. (Дрижить вся.) Добре... (Кладе дитину на канапу.) Візьміть, мамо, Леси-ка. (До Корнія.) Чудесно. Тобі, розуміється, більше хотілося б з цією проституткою...

Корній (скривившись). Рито, Рито...

Рита. А що? Ні? Всякій проститутці сім’я гидка... Ну, добре!.. (Біжить до стіни, здіймає пальто, капелюх, одягається.) Тебе душить сім’я? Тобі дорогше полотно і Сніжинка? Так? Ти думаєш, що я буду твій «очаг» берегти? На, маєш, я тобі тепер покажу! Слухай, от тобі заявляю: ти не хочеш піддержувати сім’ї, і я не хочу. Ти живеш для себе, і я буду. Хай Лесик помирає, мені все одно. Я не можу сидіти над ним і дивитись на те, як він гине. Я буду теж жить. Поки ти не згодишся продати картини, ти мене не побачиш в сім’ї. Чуєш?

Ганна Семенівна (тривожно). Рито, що ви таке задумали?

Рита. Мамо! Я говорю серйозно. Хочете — бережіть Лесика, хочете — ні, я тепер пальцем не вдарю, хоч би зі мною... (Люто зціплює зуби. До Корнія.) Ти продаєш картину? Говори!

Корній (уперто). Рито, не безумствуй.

Рита. Ні?! Я тебе питаю: ні?

Корній (#а злість уперто). Ні!

Рита. Ну, так прощай!! (Вибігає.)

Ганна Семенівна. Рито!! Господи, що ж це діється? Сину, ради Бога, що ти робиш?! (Дитина починає плакати.)

Корній (стає на коліна й починає потішати її, цмокаючи і примовляючи). Цить, моє хороше, цить, дитинко, цить, хлопчик мій білесенький. Мама твоя — дика, безумна, але вона вернеться.

Ганна Семенівна. Сину! Скажи ж, що ти собі думаєш?

Корній (холодно, уперто). Нічого, мамо... Лесик видужає... Вона завтра прийде... Цить, моє покинуте бідне медвежатко... Цить, моє життя, цить! (Дитина плаче. Підводиться, хапає себе за гриву й поводить з мукою головою.) Ах, свинство ж яке. Боже мій...

Завіса

дія ДРУГА

Артистичне кабаре, поділене надвоє колонами. В другій, задній половині видно стойку з пляшками, закусками і т. п. За столиками публіка.

Глухий гомін балачок, музики і сміху.

В першій половині ряд столиків. Передні порожні. За задніми сидять дві групи. В першій позаду: Мігуелес, Блек, дівчина з білим боа, тихо балакають.

В другій попереду: Кардинал — поважний суб’єкт, з довгим волоссям, немолодий, одягнений з претензією на оригінальність; Лемоньє — гарний юнак з похмурим лицем; Мімі — гарненька «модель*; С а ф о — жвава, непосидлива. Побіля крутяться гарсони.

Сафо. Гарсон! Гарсон! Прошу жовтого лікеру на рахунок цього пана. (Показує на Кардинала.)

Кардинал (поважно). Дитино! Не вводь в блуд одного з малих цих! А ти, сину мій, не подавай, бо рискуєш своєю кишенею одповідати перед хазяїном. Істинно говорю тобі, Сафо: лукаву й жадну душу маєш...

Сафо. Ха-ха-ха! Ти сьогодні, мій старенький, в чудовому настрою. Я беру з собою сьогодні на ніч Мімі, бо мій Кардинал удушить мене проповіддю до ранку. (Жалібно.) Старе-ень-кий, я питки хочу, фі, соромся, скупердяго!

Кардинал. Дитино, сказано: аз прийду, і нап’єтеся. Чекай, прийде Еміль... і...

Хутко входить Штіф, худенький, вузьколиций, худий, сіруватий.

Штіф. Bonjour, messieurs — dames!12 A! Servus!13 Два Аякси!.. Ся маєте? Servus, Кардинал! (Тоненьким голоском до Мімі.) Mi-мі! (З Сафо ручкається сильно, бурно. Ляскає по спині Лемоньє, що хмуро одсувається.) Гарсон! Вос! Раз-два! (Вішає пальто на вішалку.) Мої панове! Я весь горю! О, не коханням, не цим святим і... і чудовим вогнем. (Позирає на Лемоньє.)

Кардинал. А грішним і низьким голодом.

Штіф. О, ні! Сьогодні я снідав. Ні, щось інше з’їдає мою душу. Уявіть собі, кого я тільки що бачив?

Сафо. Жовту Гарбієль!

Штіф (зневажливо кривить губи). Пфе! Я про неї й забув думати. Мулена з Чорною Пантерою.

Сафо. О-ля! Де? Коли?

Кардинал. Дитинко, не хвилюйся, все можливо на цім вередливім світі.

Штіф. Знаєте, де вони були ці дні, як вона так трагічно кинула свого Медведя?

Мігуелес (встає й підходить. Гаряче). Ви бачили сеньйору Каневич?

Штіф. Так, сеньйоре, я бачив сеньйору Каневич з сеньйором Муленом.

Сафо. Значить, вона вже тепер його amie14? О, бідний Білий Медвідь! Він такий симпатичний!

Штіф. О-ля! Це ще невідомо, хто бідний! В тому-то й трагедія нашого бідного Мулена!г.пбі! ипття джр

третій день живе на тУч^Гроттіі, ffPifrwqfl їй Grands

с5~вартЯРУГіздить на автомобілях і^. (піднімає

палець догори) і... ще ні одного поцілунку! Ха-ха-ха.

Сафо (з щирим жалем). О, бідний!., та як же вона так сміє!

Кардинал. Дитинко, не хвилюйся, все можливо. Ну?

Штіф. Ну, і що вам більше! Хіба це не трагедія? Му-лен — і такі видатки! От влопався... Ха-ха-ха! Якби ви його бачили! От запалила! Очі горять, сам аж схуд... Двісті франків за два дні... Сам казав...

Лемоньє. Мерзота! І тут підрахував.

Штіф. О, Мулен скрізь, mon vieux15,