Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Бабку-кульбабку з Сан-Дієґо передали працівникові «Транс Америки» — новачкові, якого нещодавно взяли на роботу, майже її онукові за віком.

Інструкції Тані для цього працівника, Пітера Коуклі, були чіткими:

— Ти мусиш залишатися біля місіс Квонсет аж до часу відправлення. Вона скаже, що хоче випити чаю, тож проведи її до кав’ярні, де вона собі його замовить; вона також може поїсти, якщо схоче, проте під час польоту буде вечеря. Найголовніше — що б вона не говорила, не відходь від неї. Якщо їй потрібно буде відвідати дамську кімнату, почекай зовні; в будь-якому іншому випадку очей з неї не зводь. У час відправлення проведи її до виходу на посадку, зійди з нею на борт та передай старшій стюардесі. Поясни, що, коли вона опинилася на борту, її ні за яких умов не можна випускати з літака. В неї купа різних штучок і правдоподібних відмовок, тож будь обачним.

Перед тим, як піти, маленька старушенція вхопила молодого працівника під руку.

— Сподіваюся, ви не проти, молодий чоловіче. Літній леді зараз потрібна підтримка, а ви мені дуже нагадуєте мого любого зятя. Він також був красивим, хоча зараз уже набагато старший за вас. Ваша авіакомпанія, здається, справді наймає хороших людей. — Місіс Квонсет докірливо глянула на Таню. — Принаймні здебільшого.

— Запам’ятай, що я сказала, — попередила Таня Піте­ра Коуклі. — У неї купа різних штучок.

Місіс Квонсет холодно відповіла:

— Не дуже гарно з вашого боку. Впевнена, що цей молодий чоловік сам сформує свою думку.

Працівник тільки сором’язливо шкірився.

У дверях місіс Квонсет обернулася. Вона звернулась до Тані.

— Попри вашу поведінку, люба моя, знайте, я зла на вас не тримаю.

За кілька хвилин, вийшовши з кімнати для відпочинку, де вона сьогодні вже провела дві розмови, Таня повернула­ся в адміністративний відділ на головному антресольному поверсі. Зауважила, що була за чверть дев’ята. За своїм столом у великому зовнішньому кабінеті вона загадалася, чи це востаннє їхня авіакомпанія чує про місіс Аду Квонсет. Таня радше сумнівалася в цьому. На друкарській машинці без великих літер вона почала набирати записку для керівника транспортного управління округу.

для: ктуо

від: таня лів’стн

тма: мама вістлера

Вона спинилася, застановляючись над тим, де зараз Мел Бейкерсфелд і чи він прийде.

Він просто не може, вирішив Мел Бейкерсфелд, сьогодні приїхати в місто.

Мел сидів у своєму кабінеті в адміністративному відділі на антресольному поверсі. Пальці задумливо барабанили по поверхні столу, за яким він телефонував та отримував останні звіти щодо робочого стану аеропорту.

Злітно-посадкова смуга три-нуль досі не діяла, її блокував реактивний літак авіакомпанії «Аерео-Мехікан», що застряг у болоті. В результаті загальна ситуація з доступністю злітно-посадкових смуг досягала критичного рівня, а затримки трафіку — що в повітрі, що на землі — тільки збільшувалися. Ймовірність того, що доведеться оголосити про закриття аеропорту протягом наступних кількох годин, стала дуже реальною.

Тим часом літаки продовжували злітати над Медоувудом, де й без того була складна ситуація. Комутатор аеропорту, а також авіадиспетчерської служби завалили грізними скаргами від мешканців містечка — тих, що залишалися вдома. Решта, як повідомили Мела, була присутня на протест­ному зібранні, про яке він уже чув раніше цього вечора; а тепер пройшла чутка — яку кілька хвилин тому передав керівник польотів, — що запланована якась публічна демонстрація, яка має відбутися сьогодні в аеропорту.

Мел спохмурнів: група демонстрантів просто перед його носом, цього ще бракувало.

Єдиною хорошою новиною було те, що надзвичайну ситуацію третьої категорії щойно вирішили: «KейCі-135» Повітряних сил, який був її причиною, вже безпечно приземлився. Але те, що одна надзвичайна ситуація закінчилася, не означало, що не почнеться інша. Мел не забував про невиразну тривогу, наближення небезпеки, яку він відчував на льотному полі годину тому. Відчуття, яке неможливо було якось означити або підтвердити, досі турбувало його. Та й навіть без цього було вдосталь інших обставин, щоб він залишався на робочому місці.

Сінді, звісно, — яка досі очікувала його на своєму благодійному збіговиську — рватиме й метатиме. Та вона все одно злостилася, бо він був збирався прибути пізніше; Мелові доведеться приготуватися до того, щоб прийняти на себе додаткову хвилю гніву через те, що він не з’явиться взагалі. Він припустив, що просто зараз може прийняти перший залп Сінді з цього приводу. Клапоть паперу, на якому був записаний телефонний номер, за яким можна було зв’язатися з його дружиною, досі лежав у кишені. Мел витягнув його і підняв слухавку.

Як і раніше, минуло кілька хвилин, доки Сінді не підійшла до телефону, а коли з’явилася на зв’язку, в голосі на диво не було жодного полум’я, яке вона показала протягом їхньої попередньої розмови, тільки крижана прохолода.

Вона мовчки слухала Мелове пояснення — чому він конче мусив залишатися в аеропорту. Оскільки очікуваної сварки не сталося, він почав плутатися у вимучених виправданнях, які навіть йому здавалися непереконливими. Тоді різко замовк.

Якийсь час Сінді витримала паузу, затим холодно озвалася:

— Ти все сказав?

— Так.