Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

боюся, мені доводиться вдаватися до маленької безневинної брехні. Інколи я кажу, що мушу вийти на борт, щоби попрощатися з донькою — більшість авіакомпаній таке дозволяють, знаєте. Або якщо літак прилетів з якогось іншого міста, кажу, що повертаюся на своє місце, тільки залишила квиток на борту. Або кажу їм, що тільки-но зайшов мій син, але впустив гаманець, а я мушу віддати його. В руці в цей час я тримаю гаманець, це діє найкраще.

— Так, — сказала Таня, — уявляю собі. Здається, ви все дуже ретельно розпланували. — Таня подумала, що назбирала достатньо матеріалу для бюлетеня для всіх агентів відправлення та стюардес. Вона, проте, сумнівалася, що це щось дасть.

— Мій чоловік-небіжчик навчив мене бути скрупульозною. Він був учителем — учителем геометрії. Завжди казав, що треба оцінювати ситуацію під кожним кутом.

Таня строго подивилася на місіс Квонсет. Вона з неї ще й глузує? Обличчя маленької старушенції з Сан-Дієґо залишалося таким же беземоційним.

— Є ще одна важлива річ, яку я не згадала.

З іншого боку кімнати задзвонив телефон. Таня підвелася, щоб відповісти.

— Та стара карга ще з тобою? — Голос керівника транспортного управління округу. Керівник ТУО відповідав за всі етапи польотів «Транс Америки» в аеропорту Лінкольна. Зазвичай це був спокійний, добродушний начальник, та сьогодні його голос звучав роздратовано. Очевидно, що три доби затримок рейсів, перенаправлень невеселих пасажирів та безкінечних цькувань з головного східного офісу авіакомпанії своєрідно вплинули на нього.

— Так, — відповіла Таня.

— Щось корисне від неї дізналась?

— Досить багато. Я надішлю вам звіт.

— Як писатимеш, хоч раз скористайся сраними великими літерами, щоб я зміг нормально читати.

— Так, сер.

Вона достатньо наголосила на слові «сер», тож на другому кінці дроту запала коротка тиша. Керівник ТУО буркнув:

— Гаразд, вибач, Таню! Здається, я перекидаю на тебе те, чим у мене кидаються з Нью-Йорка. Ніби юнга, що кóпає ногою кота на кораблі, хоч ти й не кішка. Можу чимсь тобі допомогти?

— Потрібен авіаквиток в один бік до Лос-Анджелеса, на сьогодні, для місіс Ади Квонсет.

— Це та стара курка?

— Вона.

Керівник ТУО гірко зазначив:

— Я так розумію, це за рахунок компанії.

— Боюся, що так.

— От що я ненавиджу, це те, що ми даємо їй місце швидше, ніж справді чесним пасажирам, які платять за квитки, а останнім доводиться чекати годинами. Але думаю, ти маєш рацію; нам ліпше якнайскоріше спекатися її.

— Гадаю, так.

— Я дам добро. Забереш розпорядження на касі. Але дивися, не забудь попередити людей в Лос-Анджелесі, щоб поліція аеропорту супроводила ту стару баберу геть звідти.

Таня м’яко промовила:

— Вона могла б бути Матір’ю Вістлера137.

Керівник ТУО буркнув.

— То хай Вістлер і купує їй квиток.

Таня усміхнулася й повісила слухавку. Вона повернулася до місіс Квонсет.

— Ви сказали, що є ще якась важлива річ — що сто­сується того, як проникнути на борт літака, — яку ви мені ще не розповіли.

Стара завагалась. Вона помітно стиснула губи, коли почула, доки Таня говорила, про зворотний рейс до Лос-­Анджелеса.

— Ви розповіли мені більшу частину, — підштовхнула її Таня. — Можете вже й закінчити, якщо є ще щось.

— Звісно, є. — Місіс Квонсет трохи манірно кивнула. — Я збиралася сказати, що краще не вибирати великі рейси — важливі, тобто ті, які летять без пересадок через усю країну. Вони часто цілком заповнені, а ще там у людей певні номери місць, навіть в економкласі. Це все ускладнює, хоча на такому я також раз летіла, коли побачила, що там небагато пасажирів.

— Тож ви літаєте непрямими рейсами. Хіба вас не викривають на проміжних зупинках?

— Я вдаю, що сплю. Зазвичай мене не турбують.

— Але цього разу потурбували.

Губи місіс Квонсет стиснулися в тонку осудливу лінію.

— То все той чоловік, що сидів біля мене. Дуже неприємний. Я довірилася йому, а він здав мене стюардесі. Отак довіряй людям.

— Місіс Квонсет, — промовила Таня. — Думаю, ви почули: ми відправимо вас назад до Лос-Анджелеса.

Старечі сірі очі злегка зблиснули.

— Так, золотко. Я боялася, що так і станеться. Та я б хотіла випити чашечку чаю. Тож якщо я можу йти, а ви мені скажете, коли повернутися…

— О, ні! — Таня рішуче похитала головою. — Нікуди ви сама не підете. Можете випити свою чашечку чаю, але наш працівник вас супроводить. Я зараз відправлю по нього, й він залишатиметься біля вас, аж доки ви не під­німетесь на борт рейсу до Лос-Анджелеса. Я точно знаю, що станеться, якщо вас відпустити в цьому терміналі. Не встигне ніхто й спохопитися, а ви вже на літаку до Нью-Йорка.

З короткого ворожого зблиску очей, яким її обдарувала місіс Квонсет, Таня зрозуміла, що вгадала.

За десять хвилин усі організаційні питання було вирішено. Одне місце зарезервували на Рейсі 103 до