Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

Її голос звучав так, ніби вона звертається до когось вельми неприємного й далекого.

— Я не здивована, бо й не очікувала, що ти приїдеш. Коли ти сказав, що будеш, я припустила, що ти, як завжди, брешеш.

Мел гаряче заперечив:

— Я не брехав, і це не як завжди. Говорив же тобі, скільки разів я вже…

— Здається, ти сказав, що закінчив.

Мел затнувся. Який сенс?

— Продовжуй.

— Як я й хотіла сказати, коли ти мене перебив — що ти також постійно робиш…

— Сінді, та заради Бога!

— …я знала, що ти брешеш, тож мала можливість трохи поміркувати. — Вона замовкла. — Кажеш, що залишишся в аеропорту, так?

— Враховуючи, що саме цього стосується наша розмова…

— На скільки?

— До півночі; можливо, й на цілу ніч.

— Тоді я сама туди приїду. Чекай мене.

— Слухай, Сінді, так не піде. Тут не час і не місце.

— Тоді ми знайдемо час. І хочу тобі сказати, що будь-яке місце згодиться.

— Сінді, будь ласка, будь розважливою. Погоджуюся, є речі, які нам потрібно обговорити, але не…

Мел спинився, усвідомивши, що говорить сам до себе. Сінді повісила слухавку.

Він відклав телефон, замислено сидів у тихому кабінеті. Тоді, не зовсім розуміючи навіщо, знову підняв слухавку і вдруге за сьогоднішній вечір зателефонував додому. Мину­лого разу відповіла Роберта. Тепер це була місіс Себастьяні, їхня постійна нянька.

— Я просто дзвонив, щоб перевірити, — сказав Мел. — Усе гаразд? Дівчатка вже в ліжках?

— Роберта так, містере Бейкерсфелд. Ліббі саме зби­рається.

— Можна мені побалакати з нею?

— Ну… якщо пообіцяєте, що будете швидко.

— Обіцяю.

Місіс Себастьяні, як зрозумів Мел, у своєму звичному повчальному репертуарі. На роботі вона вимагала послуху не лише від дітей, а й від усієї сім’ї. Він інколи загадувався, чи подружжя Себастьяні — був іще схожий на мишу чоловік, який час від часу з’являвся, — має емоційні проблеми. Вирішив, що ні. Місіс Себастьяні такого не дозволила б.

Мел почув у слухавці дріботіння ніжок Ліббі.

— Татку, — сказала вона, — а наша кров бігає по колу всередині вічно?

Запитання Ліббі завжди таїли в собі інтригу. Вона відкри­вала нові теми, наче то подарунки під ялинкою на Різдво.

— Не вічно, доню, нема нічого вічного. Тільки доки ти живеш. Твоя кров рухається вже близько семи років, відколи почало битися серце.

— Я відчуваю його, — сказала вона. — В коліні.

Він уже хотів взятися пояснювати, що серця не в колінах, про пульс, артерії та вени, але затим передумав. На це все буде ще вдосталь часу. Доки ти відчуваєш своє серце — де б воно не було, — все інше не має значення. Ліббі мала інстинкт до посутніх речей; інколи йому здавалося, що вона просто тягнеться своїми долоньками та збирає зірки істини.

— На добраніч, татку.

— На добраніч, дорогенька.

Мел досі не був певний, чому подзвонив, та опісля відчув себе вже краще.

Стосовно Сінді, то якщо вона вже вирішує щось зробити, так зазвичай і чинить, отже, скоріш за все, таки заявиться в аеропорт. І, можливо, вона має рацію. Були основні ­речі, які їм потрібно вирішити, а саме, чи та порожня шкарлупа, що залишилася від їхнього шлюбу, мусить продовжувати існувати лишень заради дітей, чи ні. Тут у них принаймні буде якась приватність, поза вухами Роберти й Ліббі, які й без того надто багато всього наслухалися під час їхніх попередніх сварок.

Зараз Мел нічого особливого робити не мусив, окрім як бути на зв’язку. Він вийшов зі свого кабінету на адміністративні антресолі, кинув погляд униз, на невпинну галасливу активність залу головного терміналу.

Зовсім скоро, через кілька років, подумав Мел, зали аеро­портів зміняться до непізнаваності. Потрібно щось чимскоріш зробити, змінити теперішню неефективну схему того, як люди сідають на літаки та сходять з них. Просто виходити на борт та сходити з нього, кожен окремо, це надто незручно й повільно. З роками окремі літаки коштують все більше й більше мільйонів доларів; водночас вартість їх простою на землі без роботи зростає ще більше. Дизайнери повітряних суден, планувальники авіатрас намагалися організувати все так, щоби було більше льотних годин, які дають прибуток, але менше годин на землі, які не дають нічого.

У процесі підготовки були вже плани «людських контейнерів», що базуються на схемах «іґлу» компанії «Американ Ейрлайн», які використовуються для попереднього завантаження авіавантажів. Більшість інших авіакомпаній мали свої варіанти системи іґлу.

Вантажні іґлу — це окремі відсіки, які завдяки своїй формі щільно входять у фюзеляж реактивного літака. Кожне іґлу заповнювали вантажем певної форми й розмірів, а потім їх можна було підняти на рівень фюзеляжу й помістити в літак за лічені хвилини. На відміну від звичайних пасажирських літаків, внутрішня частина реактивного вантажного судна зовсім порожня. Зараз, коли суто вантажний літак прибував до вантажного терміналу аеропорту, іґлу, що були в літаку, розвантажувалися, а натомість всередину поміщали нові, для наступного польоту. І це все можна було зробити з мінімальними втратами часу