Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Емілія.
- Що там мої документи? - запитує той самий хлопчина.
Молодий чоловік виявився Єгором з відділу продаж, про якого згадувала вагітна помічниця Рита. Виглядає років на двадцять п’ять. Високий. Середньої статури. З кучерявим волоссям середньої довжини. Привітним поглядом.
- Ще досі на підписі. - відповіла йому, знизуючи плечима.
- Він сам? - уточнив Єгор.
- Ні.
- Тоді почекаю, якщо ти не проти! - всівся на стілець поряд так і не дочекавшись моєї відповіді.
- А ти звідки така взялася? - розглядає мене з цікавістю і посміхається.
- Щось не так? - шаріюся.
- Та ні! Просто… просто, наче з минулого десятиліття. Інша. Звик, що коліжанки вихваляються одна перед одною останніми модними одежинами, як ті сороки.
- А що з моїм одягом? - поглянула на рукава своєї сорочки. - він дивний?
- Дивний? - здивовано закліпав працівник. - О, ні-ні! Швидше стриманий, консервативний…
- Нудний, - закінчила я за нього.
- Нііі, що ти! - заперечив одразу, отже все ж таки вгадала.
Посміхається натянуто. Помітно, що почуває себе ніяково. Рукою чіпає своє волосся на загривку. Вже й сам, мабуть, не радий, що почав цю розмову.
- А ти правда… - ще більше губиться, але все ж таки намагається закінчити фразу. - Ну той, з генеральним…
- Звичайно ні! - вигукую і одразу схрещую руки на грудях.
“Навіть, здається, знаю хто розносить по фірмі ці плітки!”
- Це добре! - знову посміхається той, але через мить його обличчя знову стає стурбованим. - А з діловим партнером Віктора Івановича!
- Теж! - пускаю очі під лоба.
- Ти мене вибач за нетактовність! - зображає повне розкаяння на своєму обличчі. - Просто вже так дістало це коделко зі зміючками, а ти, відразу видно, що нормальна.
- А може я ще гірше? - примружую очі.
- Ну то маю надію, що ти вип’єш зі мною кави в обід! - підморгує Єгор. - Бо я впевнений у зворотному… в сенсі, що ти класна!
В цей момент, двері кабінету шефа відчиняються і він з’являється власною персоною з незнайомим чоловіком. За ці два дні не встигла ще всіх вивчити.
Той другий, кого я не впізнала, швиденько попрямував до виходу. Марк же, навпаки. Залишився стояти в центрі приміщення, запхавши руки глибоко в кишені. Мовчить і лише ковзає поглядом від Єгора до мене і у зворотному напрямку.
Про що він зараз думає?
Жодних емоцій на обличчі!
А я так не можу! В таких випадках я починаю губитися. Не знаю, про що людина думає, і до чого бути готовою. Це як на діжці з порохом…
Знову відчуваєш себе маленькою дівчинкою біля шкільної дошки з суворим вчителем поряд. Розумію, що приклад такий собі, але моторошно, чомусь, не менше.
- Еміліє! Нікуди не йди! Мені потрібна твоя допомога! - буквально вимагає Марк.
“Що значить, нікуди не йди? В мене є обідня перерва! Це нечесно використовувати мій особистий час!”
Марк.
“Це що? Ревнощі?”, - аж щелепу зводить.
“Я ж не помилився? Щойно Єгор намагався кадрити мою помічницю? Досить зухвало, прямісінько в робочий час, та ще й поряд з моїм кабінетом!”, - зараз би очі з задоволенням протер, щоб впевнитися, що це не якась нічна мара.
- Твої документи підписано! - кажу працівнику. - Забери свою теку в мене на столі.
Кидаю йому ключі. Але той теж не спасував, вхопив на льоту.
- Зачинеш за собою! Ключі потім заберу в тебе. - продовжую я.
- Не питання, шефе! - швидко підхоплюється й крокує за своїми документами.
- Ходімо! - промовляю до дівчини.
- Куди? - сіпається нервово вона.
- Я ж казав, треба, щоб ти мені допомогла!
- Ну добре! - погоджується вона.
Емілія хапає свою сумочку, і ми вдвох залишаємо приймальню. Працівники фірми всі як один одночасно закривають роти й, проводжають нас здивованими поглядами до самісінького ліфта.
Майже дійшли до парковки, коли Емілія все ж таки не витримала.
- Може все ж таки поясниш куди ми прямуємо? - зупинилася вона.
- Ми вже знову на ти? - підморгую і скорочую відстань між нами.
- Зараз ми вже не в офісі! - пояснює вона.
- То…- облизую губи. - якщо ти притримуєшся такого правила, яке має право на життя виключно в робочих стінах, можливо в мене теж є певні поблажки?
- Спробуй! Якщо жити набридло! - не дівчина, а войовнича Амазонка.
- Залюбки! - опиняюсь зовсім поряд з нею.
Відчуваю, навіть, як шалено тріпочеться в грудях її серце. Вдихаю тонкий і приємний аромат її ніжного та ненав’язливого парфюму.
Що робить зі мною ця мала?
Заведений з півоберта!
Нахиляюся нижче до неї.
Завмерла! Здається, що дихати перестала.
Куди ж поділася твоя войовничість, люба? Зараз так хочеш мене позбутися, як я тебе соромлюся!
- Але не тут і не зараз! - шепочу їй на вушко, відчуваючи, як одразу її шкіра реагує та стає гусячою.
- Я з тобою нікуди не поїду! - видихає.
- Нічого такого я тобі не пропоную! - зауважую і відчиняю біля неї дверцята своєї автівки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В кроці від кохання, Олександра Малінкова», після закриття браузера.