Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

Аделіна

– Привіт, – вимовляю першою, дивлячись на Дениса.

– Привіт, – так само тихо відповідає і переводить погляд на Вадима поруч зі мною, який здається не помічає мого пригальмованого стану.

– Вадим, познайомся це Денис Вікторович…Коваленко, ми разом… працювали, – трохи запинаюсь, привертаючи увагу друга, на що він протягує руку Коваленко. – Денисе Вікторовичу, це мій друг та партнер по танцях Вадим, – звертаюсь вже до іншого.

– То це вам я маю подякувати, за таку талановиту танцівницю? – каже без краплі жарту і тисне руку Вадима у відповідь.

– Правда вона класна? Це я її всьому навчив, – починає випендрюватися друг, посміхаючись на додачу.

– Неймовірна, – відповідає Коваленко, дивлячись мені прямісінько у вічі, а тілом біжать мурахи від його тембру і того, як він вимовив це слово, наче мова зовсім не про танці. Як і минулого разу.

– То ви прийдете на відкриття у п’ятницю? – запитує Вадим і я так рада цьому питанню, бо сама б точно його не задала.

– Багато роботи, – соває руки у кишені і від його брехні, розчарування накриває мене з головою. Це видно по моєму обличчю і він це бачить.

Що з нами сталося? Я й досі не розумію, як той факт, що Коста виявився моїм дідусем, звів нанівець те, що було між нами, навіть якщо це був просто секс. Класний секс. Як? Пришліть мені пояснювальну бригаду, бо я нічого не розумію. 

Якщо вже Коваленко вирішив зупинитись на цьому етапі, мені потрібна велика жирна крапка в цій історії, інакше вона просто зведе мене з розуму, але зараз не час і не місце. Мені і самій потрібен час, хоча б день, щоб зрозуміти, що мене хвилює більше відсутність поруч Дениса чи лише той факт, що він мене ігнорить.

– Не будемо вас затримувати, Денисе Вікторовичу, – кажу вже більш колюче. Образа ще та зараза.

– Приємно було познайомитись, – звертається Вадим до Дениса, а потім знову закидає руку мені не плече, розвертаючи в напрямку доріжки. – Зайдеш до мене, Аделька? – звертається вже до мене.

Зустрічаюсь поглядом з Денисом і шепочу “Бувай…те”.

– Вадь, скільки можна називати мене цією собачою кличкою? – кажу більше стомлено ніж зі злобою. Скільки його не виправляй все одно невчасно спливає ця Аделька.

– До кінця наших днів, – каже жартома, притискає ближче до себе і цілує у скроню, як це робив Денис. Навіть думати не хочу, як це виглядає з боку і що з цього приводу може подумати Коваленко, але я вже не можу повернути час назад, щоб не дозволити йому цього зробити, так само як і не можу повернутись в минуле, щоб взагалі не виходити крізь ті двері.

Злитись на Вадима немає сенсу. Скільки б я на нього не сварилась, все одно він моя частинка і я все одно буду вестись на його дрібні маніпуляції, слухати не смішні жарти та озиватись на дурнувате прізвисько, яке він мені дав ще в дитинстві. Проте я точно знаю, якщо мені буде потрібна його допомога, він примчить перший, так само як і до нього. Чи не це справжня дружба?

– У тебе є вино? – швидко запитую, щоб не передумати. 

– Ображаєш, – каже посміхаючись.

– Ну тоді веди мене, мій герой, – попри втому і плани померти під ковдрою від болю в спині, вирішую провести вечір в компанії друга і можливо пожалітись на черствого сухаря Коваленка, а перед цим розповісти йому передісторію, яку й досі тримаю у собі.

З Софією ми близькі, але їй я ніколи не зможу розповісти, що відчуваю насправді. Я не звикла бути слабкою та вразливою в її очах, як і не думаю, що вона до цього готова. Я не хочу, щоб мені співчували, не хочу бачити жаль в її очах. Зараз мені потрібен той, хто скаже, що я скажена і дурна, а потім обніме і втішить, якщо зрадницькі сльози зберуться политись з моїх очей. І на щастя такий друг у мене є. Сподіваюсь, що він мене не обдурив і у нього вдома достатній запас вина, щоб вислухати мою історію.

Вадим відкорковує пляшку вина, а я вмощуюсь на дивані у його вітальні. Не встигаємо ми навіть надсьорбнути виноградного напою, як дзвонить Софія і дізнавшись, що ми збираємось обговорювати мої нещодавні мандри, дає нам наказ мовчати та не ворушитись, бо вона вже в дорозі і теж хоче послухати. Ми слухняно відкладаємо келихи, а я таки мовчу саме на цю тему, щоб не повторювати двічі. 

За десять хвилин подруга вже переступає поріг з коробкою тістечок і замість пляшки вина, яку ми збирались спустошити, Вадим заварює чай. А моя сльозлива історія про негідника Коваленка, якою я збиралась поділитись з другом, перетворюється на розповідь про мандри скаженої блонди, яка загуляла в клубі, провела ніч в чужому будинку, примудрилась вдавитись морозивом на очах сексі учня подруги, влаштувала брудні танці посеред  вулиці з ним же, а на додачу виявилась онукою таємничого італійця. Добре хоч не мафіозі.

Я обережно підбирала слова, згадуючи Коваленка в цій історії і якщо Софія помітила це, то скоріш за все списала, на те, що я боюсь образити її учня, а от від Вадима таке не приховати. Саме зараз він бачить мене наскрізь, але зиркаючи на Софію, тактично мовчить. Ми з ним ще вип'ємо свою пляшку вина, але вже не сьогодні.

Лякаюсь, коли мій телефон починає гучно верещати, а коли дивлюсь на екран, бачу вхідний відеодзвінок від Ноелії, а якщо вірити її ранішнім словам, то телефонують мені мої дівчатка. Відповідаю і не помиляюсь, бо з екрана телефону на мене дивляться дві пари темних очей. 

– Привіт, Адель! – голосно та одночасно верещать дівчата. – Дідусь сказав, що ти тепер наша сестра. Це правда? – і ще ближче притуляються до телефону, намагаючись мене розгледіти, а я навіть не розумію, хто з них про це питає.

– Ну раз дідусь сказав, значить правда, – на що крихітки починають радісно верещати. 

– А ти скоро до нас приїдеш? 

“Дайте спокій Аделіні, вона тільки но поїхала” – чую приглушений голос Ноелії на задньому фоні.

– Скоро, – відповідаю усміхаючись. – Я вже вмовляю друзів поїхати зі мною. Кидаю погляд на тих самих друзів і дівчата це помічають.