Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Аян і Боб ніколи особливо не турбувалися про те, коли саме над ними пролітає супутник, тому ніяк не відреагували на запитання Тео, а зосередилися на цікавості Любомира до Маріїних вихованців.

— Чому вас цікавлять ці діти? — запитав Аян.

— Як мені відомо, не всі з них відповідають уявленням Ради про нормальність, а це означає, що, як тільки вони потраплять до рук органів опіки, їх віддадуть до програми кіборгів. Жахлива програма.

— Тому ми їх і ховаємо, — Аян глипнув на нього спідлоба. Навіть у Дельті не всі знають, що серед Маріїних вихованців є особливі діти, як про це дізнався Любомир? Від Дениса? Хоча, напружений вираз обличчя останнього свідчив про те, що він також не знав про таку проінформованість Майстра.

— І як довго ви зможете їх переховувати? Кілька тижнів? Місяців?

Аян замислено втупив погляд у свою тарілку. Тео дивився то на Дениса, то на Любомира. Готовий був битися об заклад, що вони вже обговорили можливі варіанти і покликали їх сюди не просто так.

— У вас є пропозиція, як це зробити надовго? — зрештою запитав Боб.

— Є. І не одна.

— Наприклад.

— Ми можемо надати прихисток і дітям, і Марії в одній зі своїх громад, до яких органам опіки віднедавна зась.

— Сумніваюся, що Марія погодиться залишити ферму, — похитав головою Аян.

— Як варіант, можна зробити громаду на її території.

Боб гмикнув:

— Хочете отримати ферму, скориставшись її складним становищем?

— Мені не потрібне її майно. Їй треба лише заявити про свою належність до нашої церкви і намір виховувати дітей згідно з приписами нашої віри, а також прийняти на проживання кількох вірян, які б допомагали їй по господарству.

— І що? Це завадить органам опіки забрати дітей? — запитав Аян.

— Завадить. Ви, мабуть, не знаєте, але кілька представників у Раді Корпорацій є вірянами нашої церкви, — сказав Любомир, стримано посміхнувшись, — і минулого року Рада проголосувала особливий статус громад церкви «Семи див».

— І що означає цей статус?

— Автономію.

— Що саме вона передбачає?

Любомир зібрався було відповісти, але двері до зали відчинилися і в них з’явилася невисока молода дівчина з небесно-блакитними очима в довгій вільній сірій сукні, з русявими косами, викладеними наперед поверх масивного червоного медальйона. Вона підійшла до столу, вклонилася, привіталася.

Любомир усміхнувся їй.

— Як добре, що ти знайшла час приєднатися до нас. Це моя онука, Ярослава, — оголосив він всім присутнім і представив їй своїх гостей: — Капітана ти вже знаєш, а це його друзі з Дельти: Боб, Аян і Тео.

Боб кивнув, Аян підвівся на стільці й також кивнув. Тео на якусь мить закляк, потім підвівся, кивнув і знову завмер, оскільки вона підійшла до стільця поруч із ним, щоб сісти. Автоматично він відсунув стілець, щоб допомогти, і напоровся на її суворий погляд.

— Навіщо це? — запитала вона.

— В моїх краях чоловіки завжди допомагають жінкам сісти: відсовують і підсовують стільчики, — пролепетав Тео, від чого Ярослава звела брови, і додав: — Така традиція.

— Такі старомодні традиції ще десь існують? Мені здавалося, що вони остаточно зникли років п’ятдесят тому, коли офіційно узаконили рівність статей.

— Існують, — буркнув Тео і сів на місце.

— Існують, ще й як. До того ж не всі тоді хотіли рівноправ’я, — несподівано підтримав його Боб і отримав у відповідь її холодний погляд.

— Ви праві, не всі. Все залежало від регіону. Особисто я не вбачаю нічого образливого в елементарних знаках уваги. Не треба бути такою категоричною з нашими гостями, Ярославо, — згладив ситуацію Любомир.

— Я не звикла до таких архаїзмів. Своєю появою я перервала вашу розмову? — усміхнулася Ярослава, обвівши всіх присутніх поглядом. — Прошу, продовжуйте. На чому ви зупинилися?

— Я перерахував, що наша церква може зробити, щоб допомогти не віддати вихованців сиротинця Раді, а саме сховати їх в одній із наших громад або створити громаду на фермі, де вони живуть. Поки що це все.

— Ти правий, поки що, але я щойно дізналася, що цього кварталу Рада Корпорацій засідатиме в Східній Брамі, — сказала Ярослава, наповнюючи свою тарілку стравами.

— Знову там? — здивувався Любомир.

— Так, і це нам на руку, адже саме в Східній брамі у нас найбільше друзів. Якщо будуть прийняті поправки, то ми зможемо запропонувати пані Марії ще кілька варіантів допомоги.

— Що за поправки? — запитав Аян, розглядаючи Ярославу. Виглядала вона років на двадцять, не більше, але поводилася дуже самовпевнено й зверхньо для свого віку.

— Їх багато, але найголовніші — це зняти обмеження з нашої церкви у сфері фінансових операцій і дозвіл замінити чіпування на носіння браслетів, оскільки чіп, як сторонній предмет, оскверняє тіло вірянина.

— Ця правка мені подобається. Браслети набагато зручніші у використанні, з якого боку не глянь, — кивнув Боб і також почав наповнювати свою тарілку різними стравами.

— Тут мова не про використання, а про те, що людей позбавили можливості обирати. Чіп став свого роду договором між людиною і Радою: Рада надає допомогу — людина виконує свої обов’язки. Без варіантів.

— Але навіть коли Рада відверто ігнорує свою частину зобов’язань, людина все одно змушена жити з чіпом, як от, наприклад, більшість жителів Долини, — додав Боб.

— Я говорила про інше, але ваша теза також справедлива, — погодилася Ярослава. — Нарешті у нашому світі, де технології пронизують мало не кожен аспект життя, чіпування людей стає дискусійною темою, а не догмою. Свого часу національні уряди, а потім і Рада Корпорацій рекламували його, як крок до зручності та безпеки. Чіпування дозволяє забезпечити миттєвий доступ до медичної інформації, зручну ідентифікацію та автоматизовану інтеграцію з технологічним середовищем, але водночас є порушенням приватності. Адже з ним стає відомим кожен крок людини: де вона, що робить — і часто ця інформація використовується проти неї.