Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

всі найдавніші страхи, немов від необережного жесту, піднялися з дна моєї душі на поверхню. Спочатку, коли ми були ще в клініці, вона охоче брала груди, але тільки-но ми приїхали додому, щось пішло не так і грудей вона більше брати не хотіла. Смоктала кілька секунд, а тоді починала репетувати, мов розлючена тваринка. Виявилось, що я слабка і безборонна перед давніми забобонами. Що з нею таке? Може, мої пипки замалі, не тримаються рота? Може, моє молоко їй не подобається? Може, її зурочили на віддалі й вона тепер відчуває огиду до мене, своєї матері?

І почалися походи від лікаря до лікаря, тільки з нею удвох, бо П’єтро завжди був зайнятий в університеті. Даремно роздуті груди почали боліти, немов усередині там розжарене каміння, я уявляла собі всякі інфекції, ампутацію. Я мучила себе молоковідсмоктувачем, щоб націдити досить молока і нагодувати дитину з пляшечки, щоб спорожнити груди і полегшити біль. Я пошепки вмовляла її: «Смокчи, ну ж бо, ти така гарна, така мила, який чудовий ротик, які чудові оченята, що з тобою таке?» Даремно. Спершу я з болем перейшла на змішане вигодовування, а потім відмовилась і від цього. Перейшла на штучне годування, яке тягло за собою потребу постійних приготувань, марудної стерилізації пипок і пляшечок, клопіткого зважування дитини до і після годування, почуття провини при кожному проносі. Іноді мені згадувалася Сильвія, яка посеред метушливого студентського зібрання в Мілані без жодних проблем годувала грудьми сина Ніно, Мірка. Чому я так не можу? Я не раз потайки довго плакала.

На кілька днів дівчинка ніби заспокоїлась, я відчула полегшення, і в мене з’явилась надія, що нарешті я можу впорядкувати своє життя. Але спокій тривав менше ніж тиждень. У свій перший рік життя мала зовсім не спала, її крихітне тільце звивалося й репетувало годинами з несподіваною силою і впертістю. Вона заспокоювалася лише тоді, коли я носила її по квартирі на руках і говорила до неї: «Тепер ця чудова мамина донечка буде чемною, тепер вона мовчатиме, відпочиватиме, спатиме». Але ця чудова мамина донечка не хотіла спати, вона немов боялася сну, як її батько. Що з нею було: болів живіт, мучив голод чи страх, що її покинуть, бо я не могла годувати її грудьми? А може, це якісь вроки, якийсь злий дух увійшов у її тіло? І що було зі мною? Що за отрута ховалася в моєму молоці? А моя нога? Мені здавалося чи вона знов почала боліти? Це мені таке від матері? Може, таким чином вона хотіла покарати мене за те, що все життя я намагалася не бути на неї схожою? Чи щось інше?

Якось уночі в пам’яті мені сплив тоненький голос Джильйоли, яка говорила всім в районі, нібито Ліла має якусь моторошну силу, вміє кидати вроки і спричиняти пожежі, що вона душить немовлят у своєму лоні. Мені стало соромно за себе, треба було щось робити, я конче потребувала відпочинку. Тоді я спробувала залишати малу на П’єтро, який звик працювати вночі і тому менше відчував утому. Казала йому: я падаю з ніг, розбуди мене через кілька годин, укладалася в ліжко і відразу ж западала в глибокий сон, більше схожий на непритомність. Але якось мене розбудив розпачливий плач дівчинки, я трохи почекала, але він не вщухав. Я встала з ліжка. Виявилось, що П’єтро затяг колиску до себе в кабінет і, не зважаючи на репетування доньки, схилився над своїми книжками, роблячи нотатки, наче був глухий. Я втратила терпець і геть розійшлася, стала лаяти його своїм діалектом. «Тобі на все начхати, оця фігня для тебе важливіша від твоєї доньки?» Мій чоловік відчужено й холодно звелів мені вийти з кімнати й забрати колиску. Йому треба було закінчити важливу статтю для англійського журналу, а часу залишалося небагато. Відтоді я більше не просила в нього допомоги, а коли він мені її пропонував, казала: «Та ні, дякую, я ж знаю, що ти зайнятий». Після вечері він крутився навколо мене непевно й незграбно, а відтак зачинявся в кабінеті і допізна працював.

65

Я почувалася покинутою, але мені не переставало здаватися, що я цього заслуговую: я неспроможна забезпечити доньці погідне життя. Утім, зціпивши зуби, я жила так далі, хоч усе це щораз більше мене лякало. Тіло моє не хотіло виконувати роль матері. І хоч як я відпихала від себе біль у нозі, щосили намагаючись про нього не думати, нога боліла дедалі сильніше. Але я не здавалася, надривалася аж до знемоги. У нашому будинку ліфта не було, тому я носила візок з дитиною сходами догори і вниз, ходила по покупки, верталася навантажена торбами, прибирала в квартирі, готувала їсти. Мені думалося: я передчасно поганію й старію, як жінки з нашого району. І, звісно, саме в момент, коли я не тямила себе від розпачу, телефонувала Ліла.

Щойно я чула її голос, як мені хотілося крикнути: «Що ти мені заподіяла, усе було так добре, а тепер, ні сіло ні впало, усе стало так, як ти казала, малій погано, я кульгаю, як це можливо, я більше не можу». Але мені вдавалося вчасно стриматися: «Усе гаразд, мала трохи капризує і поки що росте повільно, але вона просто чудова, я така задоволена». Тоді з удаваним інтересом починала розпитувати її про Енцо, про Дженнаро, про стосунки зі Стефано, з братом, про наш район, про те, чи не виникало в неї нових неприємностей з Бруно Соккаво й Мікеле. Відповідала вона грубим, агресивним, гидким діалектом, але здебільшого без гніву. «Соккаво, – казала вона, – ще поплатиться за все. А коли зустріну Мікеле, плюну йому в лице». Про Дженнаро вона вже прямо говорила як про сина Стефано: він такий же присадкуватий, як і його батько. А коли я казала, що він дуже милий хлопчик, сміялася й кидала: «Ти ж така чудова мамуся, то забирай його собі». У цих словах я відчувала сарказм, немов вона хтозна-якими таємними шляхами дізналася, що зі мною насправді коїться, і мене охоплювала злість, але я тим паче трималася свого лицедійства – «послухай-но тільки, який у Деде милий голосок, тут, у Флоренції, так добре, я читаю дуже цікаву книжку Барана» – і так я продовжувала, аж поки вона не примушувала мене опустити завісу, розповідаючи про курси компанії «Ай-бі-ем», на які почав ходити Енцо.

Лиш про нього вона говорила довго і з пошаною, і відразу ж по тому питала про П’єтро: