Читати книгу - "Темна Академія, Марина Сніжна"

ГЛАВА 15

Коли жахлива паща завмерла поруч із моїм обличчям, я нервово проковтнула. Позбавлені плоті ніздрі втягнули повітря, ніби вивчаючи мене. Наступної миті, готова присягнутися, що вона судорожно зітхнула. Червоні вуглики очей спалахнули ще яскравіше. Потім істота відсахнулася від мене і вже за кілька секунд зникла за деревами.

Я приголомшено продовжувала стояти на місці, не розуміючи, що відбувається. Чому вона просто пішла? Наче втекла!

Застережливе гарчання, що пролунало збоку, змусило схаменутися.

– Лоране, швидше! Треба забиратися звідси! – я схилилася над дроу і затрясла за здорове плече.

Він продовжував невидячими очима дивитися крізь мене і тремтіти. Довелося кілька разів ударити його по щоках, щоб він, нарешті, отямився. До нас потяглася перша гнила рука, але ми встигли ухилитися. Я допомогла Лорану піднятися, і ми помчали геть.

На кілька прекрасних хвилин здалося, що нам удасться втекти! Цілий натовп голодних невпокійних, що виріс перед нами, повністю розвіяв солодкі ілюзії. А позаду вже тягнули кінцівки колишні переслідувачі. І я знову не знайшла нічого кращого, як закричати. Цього разу до мене приєднався Лоран.

– Допоможіть! Допоможіть, хто-небудь!

Я заридала від полегшення, почувши у віддаленні голоси. Не потойбічні чи невиразні – живі та звичні. Це наші!

А потім у повітря злетіли вогняні заклинання, що змусили невпокійних невдоволено загарчати і кинутися геть. Звісно, ​​кинутися – голосно сказано. Вони волочилися, відповзали і щосили брели, але, головне, забиралися звідси!

У пориві почуттів я обійняла Лорана, і подальші ридання продовжувала вже на його здоровому плечі.

Коли зовсім поруч пролунали виразні голоси, радісно закричала:

– Ми врятовані, Лоране! Чуєш?

– Відійди від нього, швидко! – окрик декана був хльостким, наче удар батога. – Його вкусили, ти можеш заразитися!

Але я, очманіла після пережитого, взагалі зараз не розуміла, що мені кажуть. Комусь довелося силоміць відтягти мене від Лорана, який одразу ж осів на землю.

Піднявши голову, побачила себе в обіймах декана. Здалося, що в його очах, спрямованих на мене, читається тривога.

– Ти не поранена?

Здивувавшись такій турботі з його боку, я зніяковіла. Швидко замотала головою, даючи зрозуміти, що зі мною все гаразд. Обережно спробувала звільнитися, і мене відразу відпустили.

Втративши до мене інтерес, декан наблизився до Лорана, білого як крейда. Напевно, втратив стільки крові, що невідомо, як взагалі ще у свідомості перебуває. Лорд Байлерн швидко оглянув рану і похитав головою.

– Несіть його на галявину. Тільки обережно! Намагайтеся не торкатися його крові. Якщо вона потрапить у вашу кров чи слизову, ви теж заразитеся.

Налякані такою перспективою, адепти, озброєні смолоскипами та ціпками, не поспішали виконувати наказ. Лише напіворк кинувся до свого двоюрідного брата і обережно обійняв за плечі.

– Я сам його понесу! – рішуче заявив він і декан кивнув головою.

– Будь обережнішим, хлопче.

У повній тиші ми рушили до галявини. Викладачі розосередилися таким чином, щоб мережа їх вогняних заклинань накривала всю групу. Адепти зі страхом поглядали на Лорана і не наважувалися ставити запитання. Шейріс обіймала мене за талію, але теж нічого не говорила. Я настільки знесилила, що тільки її підтримка допомагала переставляти ноги.

Освітлена трьома багаттями галявина здалася зараз найпрекраснішим і найбезпечнішим місцем у світі! Тільки переступивши незримий кордон, що відокремлював від небезпек прикордонного лісу, я наважилася полегшено зітхнути. Потім глянула на нерухомого Лорана на руках напіворка і усвідомила, що все ще далеко не закінчено. Що буде з бідолахою-дроу? Як би я до нього не ставилася, але такої участі, як стати живим мерцем, для нього не хотіла.

Едвін поклав брата біля одного з вогнищ. Інші скупчилися навколо, тримаючись, втім, на достатній відстані. Наче боялися, що Лоран будь-якої миті перетвориться на нечисть і кинеться на них. Поруч залишилися лише викладачі та Едвін.

Декан та Денор Лорн по черзі знову оглянули рану, розрізавши тканину навколо неї. Саму цю тканину одразу жбурнули у вогонь, і я з жахом усвідомила, що навіть вона є джерелом зараження. Бігцем оглянула себе і помітила на власному одязі кілька плям. Вочевидь, кров потрапила на мій одяг, коли я вела Лорана. Намагаючись не торкатися до неї, сіла на траву та обхопила коліна руками. Накотила якась спустошеність, що притупила решту емоцій. Я врятувалась – це головне. У бідного Лорана набагато більше причин для занепокоєння. Він дорого заплатив за те, що вирішив розважитися.

Раптом промайнула думка: а може він і справді пішов за мною через те, що хотів захистити? Ні, дурниці! Час мені вже втратити будь-які ілюзії щодо благородства темних ельфів.

– Рана надто серйозна, – долинув голос декана. – І зараження швидко поширюється. Набагато швидше, ніж зазвичай. Адептко Тіррен, – я здригнулася, коли він, не підводячи голови, звернувся до мене, – коротко та ясно викладіть усе, що сталося. Деноре, а тебе я попрошу розкалити ніж у вогні. Потрібно зрізати заражені тканини. Це дасть нам більше часу.