Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

В оперативному зведенні Кременчуцького штабу ЧОН за 8 листопада 1922 року стверджується, що 29 жовтня 1922 року біля с. Москаленки, що за 25 верст від Сміли, відбувся бій об’єднаного загону міліції і самоохорони с. Ротмістрівка з «бандою Чорного Ворона чисельністю 6 чоловік». У цьому бою, стверджували червоні, було вбито Чорного Ворона та ще одного партизана. Закінчується інформація так: «Труп Черного Ворона опознан местным населением и амнистированными бандитами и в Черкассах сфотографирован».[397] Так це чи ні, не знаю, принаймні у «Доповіді про політичний стан Черкаського округу з 1926 р.» стверджується, що загін Чорного Ворона ліквідовано 6 червня 1925 року.[398] А можливо, і далі він продовжував боротьбу, адже у своїх документах окупанти часто бажане видавали за дійсне.

Герасим Онуфрійович Нестеренко народився 3 березня 1890 року в с. Красновертка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область).[399] Здобувши освіту, від 1908 року вчителював у сільських школах Єлисаветградського повіту,[400] зокрема в с. Обознівці.[401]

Світова війна, яка заклекотала в Європі у літню спеку 1914 року, не минула і Герасима. Щоправда, до війська він пішов не одразу — адже вчителі мали законну відстрочку від служби в армії. Його мобілізували лише 1916 року. Навчався в Костянтинівській військовій школі у Києві,[402] а також в Одеській школі прапорщиків, яку скінчити не вдалося, бо почалася Лютнева революція. В ті дні, напевно, він і став членом партії есерів.

У добу революції Герасим вже був чоловіком зрілим і авторитетним, як-не-як вчитель! Не дивно, що 1917 року його обрали членом Єлисаветградської повітової земської управи — установи, яка, на думку селян, повинна була вирішити найголовніше питання… Всі тоді неймовірно хотіли «земельки»!

Але право на землю в той час забезпечували не стільки закони, як військо. А його, рідного, не було. Тож Герасим Нестеренко 1917 року взявся творити у Ревуцькому Вільне козацтво. Про ті дні лишив згадку його товариш — старшина-інструктор Ревучанського (Добровеличківського) куреня Вільного козацтва Данило Лимаренко. Він стверджував, що «головним промотором» формування Вільного козацтва стала місцева «Просвіта» — майже всі просвітяни-чоловіки, недовго думаючи, зголосилися до козацтва. За прикладом освічених людей пішли й інші. «Просвіта» не тільки дала кадри Ревучанському куреневі Вільного козацтва, а й стала «джерелом національно-державної свідомості».[403]

Штаб куреня розмістився у колишньому маєтку Олексія Івановича Ревуцького. У курені було лише чотири старшини-інструктори — Данило Лимаренко, Ілько Журжа, Є. Повитчаний і Герасим Нестеренко, який організував кінну сотню, щоправда неповну — лише 30 осіб.

Насамперед вільні козаки взялися роззброювати дезертирів російської армії, що, тікаючи з Румунського фронту, перебиралися через Ревуцьке. Втікачам великодушно давали перепустки з дозволом на просування в Росію і проханням до установ УНР допомогти їм вибратися геть з України.

Виявив себе Герасим і як громадський діяч — він був серед організаторів повітового селянського з’їзду. Зібрання відкрилося 6 грудня 1917 року в Єлисаветграді. Секретарем зібрання делегати обрали вчителя Нестеренка. З’їзд ухвалив резолюцію про визнання Центральної Ради як органу влади в Україні. Проголошувалося, що Єлисаветградський повіт входить до складу «єдиної, неділимої України, яка є частиною Російської Федеративної Республіки».[404] А Росія саме у цей день почала війну проти України…

Коли у лютому 1918 року Центральна Рада домовилася з центральними державами у Бресті (Бересті) і німецькі війська прийшли в Україну, щоб вигнати червоне російське військо, вільні козаки Ревуцького осторонь не стояли. Під вечір 14 березня 1918 року (за новим стилем) Ревучанський курінь у складі 140 піших і 40 кінних прибув на станцію Адабаш. Там вже зібралися Глодоський і Марківський курені та дві сотні німецької піхоти.

Рано-вранці 15 березня на станції вивантажився ще й німецький батальйон. Почався наступ на Новоукраїнку. П’ятдесят вершників сотника Нестеренка охороняли лівий фланг із боку станції Плетений Ташлик, а кошова піхота зайняла праве крило фронту. Більшовики бою не прийняли і втекли. Українсько-німецьке військо повагом увійшло до Новоукраїнки. Вільні козаки виглядали завзято. Стомлені німецькі піхотинці в зношеному, сірого стального кольору одязі з цікавістю приглядалися до них…

Нестеренко увійшов в історію і як засновник Єлисаветградсько-Олександрійського повстанкому. На початку серпня 1919 року він став одним з організаторів збройного виступу проти комуни. Ось що писали про ті дні червоні: «Руководящую роль в подготовке и проведении восстания взяли петлюровцы. Штаб их находился в Компанеевке. Во главе штаба стоял учитель Герасим Онуфриевич Нестеренко — украинский эсер, Островский и офицер Гриценко. Они организовали все окружающие села: Антоново, Живаново, Сасовку, Егоровку, Раздолье, Терновую Балку, Зеленую, Марьевку и др. села. Повстанцы выбрали свой комсостав…»[405]

Найближчими помічниками Нестеренка стали вчителі Гриценко (есер) і Віктор Орловський, агроном Митрофан Крикун, колишній фельдфебель російської армії Микола Рудченко і селянин із Компаніївки Микола Бардоша.

Повстанська стихія швидко затопила Губівську, Нечаївську, Калинівську та інші волості, викинувши з них червоне сміття. «Всього повстанців зібралося до