Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

6 серпня Бобринецька караульна рота отримала з повітового міста наказ: відволікти увагу селян від Єлисаветграда і виступити в район Компаніївки (серед повстанців було багато компаніївців). Надвечір командири почали готувати роту до наступу. «Однако в роте чувствовалось уже брожение. Кое-кто из красноармейцев успел уже удрать. Тогда командир роты Унтилов и политический руководитель Д. Конторович решились на крайний шаг. Они выстроили роту и предложили: «Кто за Советскую власть, стройся в одну сторону, кто против — в другую». Рота разделилась на 2 части. И та часть, которая осталась верною Советской власти, под командой военного руководителя Мамриенко, военкома Бусуйка, политрука Конторовича и командира роты Унтилова отправилась к Компанеевке».[407] Інші ж розійшлися — від гріха подалі.

Але й Унтілов і Канторович (так, напевно, слід писати це прізвище) воювати не збиралися, бо їх залишилася жменька, а селяни хмарою вкрили поле. Тоді хитрий Канторович, сподіваючись обдурити повстанців, написав звернення. Тон листа був надзвичайно лагідний.

«Дорогие товарищи крестьяне! — писав підступний Канторович. — Мы, красноармейцы, ваши сыновья и братья, обращаемся к вам с настоящим письмом и призываем вас не проливать невинной крови ваших же братьев рабочих и крестьян.

Мы, красноармейцы, сражались в рядах Красной армии, отвоевали и передали вам землю, а вы изменяете власти рабочих и крестьян и идете на помощь нашему общему врагу генералу Деникину, который стремится обратно забрать землю, растоптать свободу нашу своими ногами и превратить нас в своих прежних рабов.

Мы, красноармейцы, клянемся в преданности вам, крестьянам, и не желаем проливать вашей братской и невинной крови — многие из вас по своей темноте пошли за генералом Деникиным, его агентами, которые обманывают вас и распустили ложные слухи о том, что красноармейцы и коммунары поджигают ваши села и хлеба в степи, дабы вас натравить на Советскую власть.

Дорогие крестьяне. Не верьте этим ложным слухам и вместе с нами сомкнитесь для борьбы против общего врага, который желает вернуть на трон царя и помещиков, уничтожить завоеванную свободу. Смерть генералу Деникину! Да здравствует власть Советов! Ждем ответа через делегата».[408]

Парламентер Мамрієнко відніс цього листа. Та на селян ця містечкова балачка не вплинула — вони затримали червоного командира, а роту оточили. І почали гатити з рушниць та куцопалів у бік лукавих червоних дияволів.

Бій був недовгим. Частину червоноармійців полонили, дехто прорвався і накивав п’ятами. «Из пленных был тут же на месте убит красноармеец Боярский, еврей по национальности и учитель по профессии», — з сумом писав якийсь червоний дідько.[409]

Того ж дня, 6 серпня, з Єлисаветграда на Компаніївку виступив півтисячний комуністичний загін із броньовиком. У повстанське село комунари зайшли без бою.

А тим часом селяни на єлисаветській дорозі вже будували загороди, щоб не випустити москалів та захопити їхній броньовик. Зрозумівши, що потрапили у пастку, червоні поспішили назад. Дорогу розчищали собі під перехресним вогнем повстанців. І хоч врешті загін утік, та 18 чоловік вбитими залишив у дорожній пилюці. «Свое дело отряд сделал, — оптимістично писав невідомий свідок. — Он задержал повстанцев и дал возможность эвакуироваться из города Соваппарату».[410]

А у неділю селяни вирішили поярмаркувати в Єлисаветграді. Як не опиралися частини Братського полку і комуністичний батальйон, не вийшло — повстанці бадьоро вскочили до міста. О 19.00 останній ешелон совєтської влади залишив місто. Повстанці не змогли його захопити, тільки обстріляли зі станції.[411]

Так українці проганяли ненависну комуну. Але на звільнену від червоних москалів землю насувалася нова ворожа сила — білогвардійці. Звісно, що у своїх звітах Антанті, яка озброїла Добровольчу армію, Денікін писав про те, як він жене більшовиків…

Білі одразу продемонстрували, що є владою репресивною. Контррозвідка арештовувала всіх, хто не поділяв принципу «єдіної-нєдєлімої Росії», — і більшовиків, і меншовиків, і «петлюрівців». Арештантів розстрілювали нещадно. Тож не минуло й місяця, а селяни вже були готові повстати проти денікінців.

Штаб повстанців з серпня практично не змінився. Розташувався знову в Компаніївці. Як і раніше, очолював його Герасим Нестеренко. Більшовики зазначали, що членами штабу були «винятково петлюрівці».[412]

15 вересня в Компаніївці відкрився повітовий селянський з’їзд. У його роботі взяло участь понад 500 делегатів. На з’їзді хлібороби розповідали один одному про здирства і знущання денікінців у їхніх селах. Обурювались, що повертаються поміщики, яким треба було тепер віддати третину вже зібраного врожаю та ще й платити за «орендовану» у них землю. А якщо хтось не погоджувався, поміщик закликав каральний загін і починалося страшне насильство над людьми. Стогони летіли над Україною.

Закінчився з’їзд 22 вересня. Того дня ухвалили резолюцію проти денікінщини, але без заклику до збройного виступу. Та сталося непередбачене — в Компаніївку увійшов каральний загін (півтора десятка вершників). Одразу почалася перестрілка. Спішно закриваючи засідання, Герасим Нестеренко кинув:

— Настав час відверто виступити проти Добровольчої армії.[413]

І штаб вирішив почати повстання. В його розпорядженні було кілька партизанських загонів і підтримка селянства. «Петлюрівському штабу» підпорядкувались навіть комуністи і російські есери.[414]

Виступ призначили на 24 вересня. У села вирушили вістові, щоб сповістити про наказ штабу. Дізналися про плани селян і денікінці. Генерал Слащов надіслав у Компаніївку спеціальний наказ. «До моего слуха дошло, — писав кацапило, — что крестьяне Компанеевки, Обозновки и других деревень собираются толпами и грозят Елисаветграду. Приказываю разойтись по домам, в противном случае толпы будут разогнаны