Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Подорожні знову бачили жирафів, яких Герріс, звичайно, намагався би видати за страусів (цього разу безуспішно); проте ці швидконогі тварини моментально зникли, перелякані появою каравану в їхніх безлюдних лісах; кілька разів протягом дня на обрії здіймалася до неба густа хмара пилу — це череди буйволів бігли із шумом, схожим на гуркіт навантажених важкою поклажею возів.

Дік Сенд вів свій загін уздовж берега струмка, прагнучи досягти якої-небудь повноводної річки. Йому хотілося якнайшвидше спуститися зі своїми супутниками за течією вниз до узбережжя. Він розраховував, що небезпека й утома при цьому будуть не настільки великими.

Ближче до опівдня загін подолав три милі без єдиної неприємної зустрічі. Від Герріса та Негоро не було ані слуху, ні духу. Дінго також не з’являвся. Загін зупинився в густому бамбуковому гаю, аби відпочити й поїсти. За сніданком не чути було розмов. Місіс Уелдон знову взяла на руки сина. Вона не зводила з нього очей. Їсти вона не могла.

— Вам неодмінно потрібно поїсти, місіс Уелдон, — сказав Дік Сенд.

— Що з вами буде, якщо ви втратите сили? Треба їсти! Ми незабаром знову вирушимо в дорогу, знайдемо річку й тоді вже легко попливемо до океану.

Місіс Уелдон дивилася Діку просто в очі, коли він говорив це. В погляді юнака світилися незламна воля й мужність. Дивлячись на нього, дивлячись на п’ятьох негрів, таких відданих і стійких людей, місіс Уелдон відчула, що вона не має права на відчай. Та й чого б їй втрачати надію? Адже вона гадала, що перебуває на гостинній землі. Зрада Герріса не лякала місіс Уелдон, адже вона не уявляла собі важких наслідків цього зрадництва. Дік Сенд, здогадуючись про думки цієї жінки, мав робити над собою зусилля, аби витримати її погляд, не відвівши очей.

Тієї миті маленький Джек прокинувся й оповив рученятами шию матері. Очі в нього були ясні. Лихоманка не поверталася.

— Тобі краще, любий? — запитала місіс Уелдон, пригортаючи хворого сина до серця.

— Так, мамо, — відповів Джек. — Тільки пити хочеться. Мати могла дати хлопчикові лише холодної води.

— Де мій друг Дік? — запитав він, із задоволенням ковтнувши трохи води.

— Я тут, Джеку, — відповів Дік, взявши дитину за руку.

— А мій друг Геркулес?

— Тут Геркулес, — відповів гігант, посміхаючись Джеку своєю доброю посмішкою.

— А конячка? — продовжував він допит.

— Конячки немає, містере Джеку! Втекла! Тепер я буду твоєї конячкою. Хіба ти не хочеш, щоб я тебе катав?

— Хочу, — відповів хлопчик. — Але як же я керуватиму? Ти ж не маєш вуздечки.

— Не біда, я триматиму вуздечку губами, — сказав Геркулес, широко розкриваючи рота, — а ти можеш смикати за повіддя, скільки тобі завгодно.

— Ні, я тягтиму потихеньку.

— Дарма! У мене рот міцний.

— А де ж ферма містера Герріса? — запитав хлопчик.

— Невдовзі ми будемо там, Джеку, — відповіла місіс Уелдон. — Так, невдовзі, невдовзі…

— Чи не час вирушати? — запитав Дік Сенд, аби припинити цю розмову.

— Так, Діку, йдемо! — відповіла місіс Уелдон.

Після недовгих зборів загін вирушив, зберігаючи свій колишній похідний стрій. Щоб не віддалятися від берегів струмочка, довелося заглибитися в лісову хащу. Колись тут було прокладено стежки, але тепер вони, як би пояснили тубільці, «вмерли», тобто заросли колючками, чагарником й ліанами. Близько милі загін пробирався крізь непролазну хащу й згаяв на це чимало часу. Негри працювали без відпочинку, прокладаючи шлях. Передавши маленького Джека на руки старої Нан, Геркулес також взявся за цю справу, та ще й як! Він галасливо вдихав повітря, змахував сокирою, і посеред хащі виникала просіка, ніби випалена вогнем.

На щастя, дуже швидко зникла потреба в цій тяжкій роботі: відкрився широкий прохід; навскіс перетинаючи зарості, він вів до струмка й далі вздовж берега. То була стежка, протоптана слонами; ймовірно, сотні слонів мали звичай спускатися до водопою по цей бік лісу. Великі западини, вичавлені ногами могутніх тварин, виднілися скрізь у вологій землі, що розм’якла під час дощів. На пухкому, вогкому ґрунті залишалися їхні широкі сліди.

Невдовзі виявилося, що цією стежкою користувалися не лише слони. Не воднораз проходили їхньою дорогою й люди, брели не з власної волі, а як худоба, яку безжалісні погоничі ударами нагаїв женуть на бійню. У багатьох місцях на землі можна було побачити кості й цілі людські кістяки, обгризені дикими звірами. На деяких ще трималися кайдани.

У Центральній Африці є чимало довгих доріг, що ніби віхами позначені людськими останками. Невільничі каравани роблять іноді переходи за багато сотень миль. Нещасні раби тисячами вмирають дорогою під батогами жорстоких наглядачів, гинуть від неймовірної втоми, від хвороб. А скількох убивають наглядачі, коли караван починає відчувати нестачу харчів! Так, так! Якщо рабів нічим годувати, їх розстрілюють із рушниць, заколюють ножами, рубають шаблями. Такі криваві розправи зовсім непоодинокі.

Тож слонова стежка була дорогою невільничих караванів. Протягом милі Діку Сенду та його супутникам раз по раз траплялися людські кістки. Наближення людей сполошило дрімлюг. Птахи важко злітали й кружляли в повітрі.

Місіс Уелдон озиралася довкола, але, здавалося, нічого не бачила. Дік Сенд тремтів від самої думки, що вона почне розпитувати його: юнак сподівався привести загін на берег океану, не зізнаючись своїм супутникам у тому, що зрадник Герріс затяг їх в Екваторіальну Африку. На щастя, місіс Уелдон не переймалася тим, що відбувалося довкола. Вона знову взяла на руки сина, і спляча дитина поглинула всю її увагу. Нан крокувала поруч із нею, і ні стара негритянка, ні її господиня не ставили