Читати книгу - "Небезпека рецидиву"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли Карі розбудила мене вранці, я встав, мов сновида. Побрів, похитуючись, до ванної, став під душ. Карі заглянула в двері й гукнула, що вже йде на лекції. Я помахав їй крізь запотілу прозору стінку душової кабінки. Я поснідав, випив каву, зателефонував до контори й попередив, що спізнюся; ще випив кави і раптом побачив очевидне розв'язання своєї проблеми. Якщо Ніна та Альвін спілкувалися у мережі, то існував простий спосіб виявити це. Треба було тільки знайти комп'ютери, якими вони користувалися.
На моєму офісному письмовому столі ще відучора лежала тека справи Альвіна. Я догортав папери до списку вилучених речових доказів і знайшов комп'ютер Packard Bell. Перевірив, задля порядку, рапорти експертів, які досліджували записи на твердому диску, але сам я вже знав, що шукати. Чимало завантажених сайтів про тортури та зґвалтування, купа фотофайлів і коротких відеофільмів. І жодної згадки про електронну пошту. Я був певний, що поліція перевірила і її, але не знайшла нічого цікавого, однак це ніяк не могло означати, що пошти взагалі не було. Усе залежить від того, що саме шукати і хто шукає.
У поліційному управлінні мене впродовж чверті години відсилали від одного телефону до іншого. Коли вже почав уриватися терпець, а з язика ось-ось могло зірватися гостре слівце, у слухавці пролунав молодий голос:
— Альвін Му? Речові докази? Маєте номер справи?
Я мав номер справи. Мене попросили зачекати хвилинку. За три хвилини той самий голос повідомив, що всі речові докази були повернені через місяць після виправдання Альвіна.
— Кому повернені? Альвінові Му?
— Так! Він розписався в отриманні.
— Дякую за допомогу!
Будинок, у якому жив і загинув Альвін, мав занедбаний вигляд. Я позаглядав у немиті вікна, але всередині було темно — годі щось побачити. Між будинком і сусідньою ділянкою праворуч виднівся прохід, такий вузький, що пройти ним я міг тільки боком, обережно переступаючи бите скло і трухляві дошки. Позад будинку — крихітне подвір'я, усіяне уламками черепиці, скляними осколками й неймовірною купою недокурків. На подвір'я вели двері чорного ходу й виходило одне маленьке віконце. Вікно забите потемнілими від вологи пресованими деревними плитами. Двері відчинилися, коли я штовхнув їх. Відмітини на одвірку свідчили, що хтось зовсім недавно підважував їх ломиком. За дверима — кухня. Старий умивальник на стіні. Плитка з двома конфорками на робочому столі, на конфорках — грубий шар іржі. Дверцята холодильника прочинені. Полички порожні, зсередини тхнуло пліснявою і давніми рештками їжі. Я пройшов тісним коридором до вітальні, клацнув вмикачем, але світла не було. У вітальні — диван-книжка, журнальний столик з кругами від склянок та кавових чашок, маленький кухонний стіл у кутку з пластмасовим стільцем перед ним. Ото й усе. Цей дім вже встигли обчистити, злодії чи хтось інший, хтозна.
У кімнаті смерділо сечею і ще чимсь. Солодкавий, гнилісний запах. Не так давно тут убили Альвіна. Мене аж пересмикнуло від цієї думки, я раптом захотів негайно втекти звідси, але змусив себе піднятися на другий поверх. Доводилось пригинати голову, щоб не черкнути стелі.
У спальні на підлозі лежав матрац, накритий двома брудними покривалами. У кутку виднілася купа паперів. Я обережно перебрав їх. Повідомлення з банку — знижено депозитну ставку. Рахунок за електрику на ім'я Альвіна Му. Рекламні проспекти. Порно-журнал — жінка з розведеними ногами усміхалась з обкладинки штучною усмішкою. Мабуть, журнал належав Альвінові, а може й ні. Мені здавалось, що цим будинком користувались вже інші люди, безхатьки або наркомани влаштували собі тут притулок на ніч. Хай там як, але я не знайшов нічого корисного для себе, тож вийшов з будинку тим самим шляхом, що й увійшов.
За три будинки мені нарешті таки трапилася жива душа. Літній чоловік підозріло подивився на мене, коли я запитав, чи не знає він власника будинку, у якому мешкав Альвін. Він довго думав і нарешті ствердно кивнув.
— Знаю. Той самий, що володіє і моїм. І всіма іншими на цій вулиці.
— А навіщо йому всі відразу?
Чоловік стенув плечима.
— Хоче їх знести і побудувати висотку.
— А йому дозволено? Хіба ці будинки не перебувають під захистом держави?
Чоловік знову стенув плечима.
— Перебувають, мабуть. Їх просто покинули руйнуватися. Рано чи пізно самі заваляться. А той, зрештою, доб'ється, чого хотів.
— Знаєте, хто він і де живе?
— Кевін Ларсен. Мешкає он там, у багатоповерхівці по інший бік шосе. Третій поверх.
Кевін Ларсен був одягнений в білий светр з високим горлом, з пов'язаною на шиї хустинкою.
— Так, я вивіз речі, які залишилися після Му, — сказав він. — Їх було небагато.
— Серед них мав бути комп'ютер, — уже вдруге наголосив я.
— Був…
— Можна його забрати, якщо ваша ласка?
— Ні.
— Як це — ні? Він не ваш. А я його адвокат.
— Але і не ваш. До того ж, Му заборгував мені плату за помешкання.
— Я можу забрати його через поліцію.
— Спробуйте!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небезпека рецидиву», після закриття браузера.