Читати книгу - "Наречена Шульца"

Навіть не знала, що постійно тримає в руках останню сторінку.

— Це все правда?

— Може, не все. Але правда. На жаль.

Схопилася з усієї сили. Мусила встати, щоб не збожеволіти або не розкричатися на всю Варшаву. А вони так на неї дивляться, ніби саме чогось такого сподівалися.

— Ви маєте де переночувати? Тут не можна, але я б могла спробувати щось, десь…

Мусила втекти. Негайно, вже. Втекла. Коридором. Ліфт. Краще сходи.

Боже мій, Бруно. Загинув за кілька кроків від того місця, де народився. Мав п'ятдесят років. Вона тоді мала, зараз — тридцять шість. І ця різниця вже не зміниться.

Що вона робила 19 листопада? Коли він лежав на холодній бруківці. На розі Чацького і Міцкевича. Не пам’ятала. Пронизлива осінь. Найдошкульніший ступінь сірого. Ті, що переховувалися, не пам’ятали дат. — Я вбив твого єврея? Ich habe deinen Juden getötet… Вже ніколи й слова не скаже німецькою. Нікому. Для неї мова Рільке і Манна вже померла. Що робила? Чекала на нього. Принаймні на звістку від нього. Не знала деталей, думала, що Бруно має з’явитися у Варшаві, а не в якомусь будиночку лісника. Може, була недостатньо зосереджена, недостатньо чутлива? Могла ж його підтримати думкою, наче стрілою, яка б указала йому шлях з Дрогобича. Або ще гарячіше молитися до єдиного — завжди між іншим і єврейського Бога.

Він уже мав на руках кенкарту, а Берґман дав йому гроші, зокрема й ті найбільш універсальні — долари. Дивно це виглядало, бо ти, наче взамін, вручив йому папку з малюнками і картину. Але це не була угода — ти просто хотів, щоби щось збереглося. Хоча… Ти сказав йому, здається, продати все після війни. Якщо це буде мати якусь вартість, — сказав ти йому, — купіть собі за це добру скрипку. Тож ти не вірив, що виживеш…

На вулиці її наздогнав той красивий секретар. Не одразу зрозуміла, що він хоче від неї. І що вкладає їй в руки.

— Є ще один документ. Пані Зоф’я не встигла його показати.

Присіла біля спаленої брами на вулиці Бейській. Зберігся тільки номер, ніби на зло тим усім, котрі шаленіли тут з вогнеметами. „16”. Розгорнула папку. Почерк інший.

„Ізидор Фрідман (дописано: тепер — Т. Любовецький — приятель Шульца):

Лежав кілька днів, поки насмілилися забрати його з вулиці й поховати. Горілиць. Не мав черевиків і піджака. Був у штанах із темно-сірого габардину і білій смугастій сорочці. У нього був відкритий з одного боку череп і кров на вустах. На цвинтарі поруч лежав рудий Гауптман — той, який поєднував різні породи дерева й укладав казкові дрогобицькі панорами. Також без піджака. Спочиває біля стіни, від входу направо. Там їх закопали. В одній могилі”.

Папка випала у неї з рук. Вона ж не може впасти у відчай тепер. Надто пізно для цього. І надто рано.

Тепер я з тобою, Бруно. Біжу, як і ти, від страху й слабкості в мене заплітаються ноги. Узбіччя, тротуари не для євреїв — швидко на дорогу, може, там чекає порятунок. Усі розбігаються врізнобіч, але, може, вони мають рацію, а ми з тобою обрали неправильний напрямок. Крики й постріли долітають звідусіль — не можна втекти. Що сталося? Чому озброєні люди так шаленіють? Один без форми, українець з палицею — не озиратися. Але ноги слабнуть, озиратися вже немає потреби. Нас тримають якісь лапи, якийсь хриплий голос: halt, Jude!

Хіба може все ось так закінчитися, що хтось нахабно хапає нас за шию і не відпускає? Нема пояснень, нема слів на захист. Той спітнілий мисливець знає, кого схопив. Насміхається з божих і людських законів, зі свого компаньйона Ландау, з усіх. Зробить, що йому заманеться. Бо хоче. Бо він тепер Бог. Може розтрощити будь-який єврейський череп. Нехай навіть сам Месія йому трапить на очі. Піф-паф — і нема Месії. Головне — вчасно відскочити, щоб не заляпатися юшкою…

Хтось там когось підстрелив, у палець чи ніготь, єврей натиснув на цингель, помста мусить бути кривавою. У цей день, того „чорного четверга”, було застрелено сто чи двісті євреїв. Стільки людей!

Довго не дозволяли їх збирати. Поки німецький комендант не наказав поприбирати вулиці. Забирайте своїх мертвих євреїв, щоб не псували нам повітря!

Чи Ґюнтер побачив у твоїх очах, який великий дух людини, якою ти є, чи бачив лише безодню страху? А може, тебе раптом огорнув порив божевільної надії, що це лише сон, жахливе видіння, фантом уяви, який зникне через мить, і ти врятуєшся. Після такої миті ти б ще мав силу боятися? Чи тільки відчував, яким кволим, позбавленим дихання й надії стає твоє тіло?

Думки стали простими. Як шлях, що його мусила подолати.