Читати книгу - "Химерне сяйво"

Чекати залишилось недовго...

Ринсвінд прошмигнув у Велику залу. Там горіло кілька смолоскипів і здавалося, що її приготували до якоїсь магічної практики. Проте церемоніальні свічки були перекинуті, хитромудрі октограми, накреслені крейдою на підлозі, — стерті, наче хтось тут витанцьовував, а повітря було просякнуте запахом, що був вельми огидний навіть за широкими стандартами Анк-Морпорка. В ньому ледь відчувався запах сірки, та це було лиш доповненням до чогось значно гіршого. І смерділо воно баговинням.

Здаля почувся якийсь тріск, а за ним гучний лемент.

— Здається, браму повалили, — сказав Ринсвінд.

— Швидше ходімо звідси, — сказала Бетан.

— До підземелля — он туди, — сказав Ринсвінд, рушаючи крізь арку у вказаному напрямку.

— Туди — це в низ?

— Ага. Чи ти, може, хочеш залишитись тут?

Він вийняв смолоскип із підпори на стіні і рушив сходами вниз.

Через кілька сходових просвітів заміть дерев’яних панелей на стінах скрізь був лише голий камінь. Зусібіч траплялися двері, підперті чимось, щоб, бува, не захряснулись.

— Я почув якийсь звук, — сказав Двоцвіт.

Ринсвінд прислухався. Далеко внизу, здавалося, таки справді щось відбувалося. Втім, той шум не навіював страх. Він звучав так, ніби багато людей гамселять у двері, вигукуючи «Ой-й!».

— Це ж не ті Потвори з Підземельних Вимірів, про які ти нам говорив, правда? — схвильовано спитала Бетан.

— Ні, вони скрегочуть не так, — відказав Ринсвінд. — Ходімо вже.

Вони поспішили коридорами, які звідусіль сочилися вологою, орієнтуючись на потік прокльонів та приступи кашлю в підземеллі, що дивним чином трохи підбадьорювали; все, що могло так сопіти, вирішили троє слухачів, напевне, не становило небезпеки.

Врешті вони вперлися у двері, встановлені у ніші. На вигляд вони здавалися достатньо міцними, щоб стримати натиск цунамі. На дверях було невеличке віконце з решіткою.

— Агов! — крикнув Ринсвінд. Це не було найрозумнішим, що можна сказати в такій ситуації, та нічого іншого йому не спало на думку.

Несподівано стало дуже тихо. А тоді з іншого боку дверей почувся голос, що дуже повільно проказав:

— Хто там?

Ринсвінд упізнав той голос. Багато років тому він не раз висмикував його з замріяного стану у стан переляку на післяобідніх заняттях. Це був Лум’єль Пантер, який колись особисто втовкмачував у Ринсвіндову голову основи ворожіння на скляній кулі та викликання духів. Він пам’ятав ті очі, як буравчики, на поросячому обличчі, і той голос, що казав: «А тепер пан Ринсвінд вийде сюди і намалює потрібний символ на дошці», — і шлях завдовжки мільйон миль повз принишклий в очікуванні клас, коли він відчайдушно намагався пригадати, про що бубнів той самий голос якихось п’ять хвилин тому. Навіть зараз у нього пересохло горло від страху і несподіваного відчуття провини. Підземельні Виміри були тут ні при чому.

— О, пане, це я, пане, Ринсвінд, пане, — пропищав він. Піймавши здивований погляд Двоцвіта та Бетан, він закашлявся. — Так, — додав він якомога впевненіше. — Ось хто тут. Ринсвінд. Атож.

По той бік дверей почулося якесь перешіптування.

— Ринсвінд?

— Який ще дзвін?

— Я пам’ятаю одного хлопчиська, який геть ні на що...

— Пам’ятаєте, Заклинання?

— Ринсвінд?

Залягла мовчанка. Тоді один з тих голосів сказав:

— Підозрюю, ключа в замку немає?

— Ні, — відповів Ринсвінд.

— Що він сказав?

— Він сказав «ні».

— Це так схоже на хлопчиська.

— М-м-м... Хто там всередині? — спитав Ринсвінд.

— Магістри Магії, — бундючно відказав голос.

— А що ви там робите?

Знову настала тиша, тоді почулося, як голоси збентежено перешіптуються між собою.

— Нас... е-е... замкнули всередині, — неохоче визнав голос.

— Що, разом з «Октавою»?

Перешіптування, перешіптування...

— «Октави», фактично, тут, фактично, немає, — поволі сказав голос.

— О! Ви там самі? — сказав Ринсвінд дуже чемним тоном, тим часом шкірячи зуби, наче некрофіл у морзі.

— Схоже на те.

— Може, вам чогось принести? — стурбовано запитав Двоцвіт.

— Ви б краще подумали, як витягнути нас звідси.

— Може, спробувати відімкнути замок відмичкою? — подала ідею Бетан.

— Марна справа, — сказав Ринсвінд. — Гарантована крадієнепроникна модель.

— Думаю, Коен би з ним упорався, — мовила Бетан з гордістю. — Якби зараз був тут.

— Багаж строщив би його за три секунди, — підтримав її Двоцвіт.

— Ну, ось і все в такому разі, — мовила Бетан. — Ходімо звідси на свіже повітря. Або хоча б на менш затхле, — вона повернулась, готова рушати.

— Стривай, стривай, — сказав Ринсвінд. — Іншого від вас годі й сподіватись. Старий Ринсвінд, звісно, нічого не придумає, так? Авжеж ні, він — просто доважок, аякже. Відштовхніть його, щоб не плутався під ногами. Не покладайтеся на нього, він же...

— Гаразд, — сказала Бетан. — Ми готові тебе почути, коли так.

— ...порожнє місце, невдаха, просто один такий собі... що?

— Як ти збираєшся відчинити ці двері? — сказала Бетан.

Ринсвінд подивився на неї, наче бачив вперше. Тоді поглянув на двері. Вони й справді були дуже добротні, а в тому, який вигляд мав замок, було щось іронічно-зверхнє.

Але він же зумів проникнути всередину колись давно. Студент Ринсвінд штовхнув ці двері, і вони відчинилися, а відразу по тому Заклинання вскочило у його розум і зруйнувало його життя.