Читати книгу - "Химерне сяйво"

Тоді він почав дуже уважно придивлятися до кам’яної кладки.

Стіна була двадцять футів заввишки, з підступними металевими шпичаками нагорі.

— Мені потрібен ніж, — сказав він.

— Ним ти збираєшся прокласти собі шлях? — хмикнула Бетан.

— Знайдіть мені ножа, і все, — відрубав Ринсвінд. Він почав простукувати каміння.

Двоцвіт із Бетан переглянутися і знизали плечима. Через пару хвилин вони повернулися з купою ножів: Двоцвіту вдалося роздобути навіть меч.

— Ми тільки взяли собі кілька сувенірів на пам’ять, — сказала Бетан.

— Та ми залишили їм гроші, — додав Двоцвіт. — Тобто ми б обов’язково залишили їх, якби вони в нас були...

— Тож він наполіг на тому, щоб написати записку... — мовила Бетан, кривлячись.

Двоцвіт випростався у повен зріст, хоч це і не справило очікуваного враження.

— Не бачу причини... — почав він сухим тоном.

— Гаразд, гаразд, — похмуро сказала Бетан, сідаючи на долівку. — Знаю, що не бачиш. Ринсвінде, усі крамниці — розгромлені й залишені напризволяще. На протилежному боці вулиці якась велика ватага людей прибирала до рук лютні та арфи, уяви лишень!

— Ага, — буркнув Ринсвінд, вибравши ніж і задумливо проводячи пальцем по лезу. — Мародери[25], напевне.

Він встромив ніж у стіну, крутнув ним і відступив назад, дивлячись, як звідти випав великий камінь.

Він глянув угору, нечутно порахував і видобув ще один камінь.

— Як це тобі вдалося? — запитав Двоцвіт.

— Підсади-но мене, зможеш? — сказав Ринсвінд. Через якусь хвилю його ноги втиснулися у щілини, які він видовбав ножем у стіні; він вперто просувався вперед і вже був на півдорозі до верху.

— Її століттями ніхто не чіпав, — долинув згори його голос. — Цементувальний розчин між деякими каменями давно розкришився. Ось вам і потаємний вхід, розумієте? Пильнуйте внизу.

Ще один камінь розколовся на дрібні кавалки.

— Студенти з давніх-давен так робили, — сказав Ринсвінд. — Зручний спосіб виходити в місто і повертатися непоміченим після того, як гасили світло.

— Ox, — сказав Двоцвіт, — усе ясно. Через стіну і ген туди до таверн, котрі ваблять своїм світлом, щоб пити, і співати, і читати поезію, так?

— Приблизно так, за винятком пісень та поезії, — відгукнувся Ринсвінд. — Кілька цих шпичаків повинні вийматися... — почувся дзенькіт.

— З цього боку донизу недалеко падати, — долинув його голос через пару секунд. — Ну, перелазьте. Якщо не передумали.

І ось таким чином Ринсвінд, Двоцвіт та Бетан проникли у Невидну академію.

Тим часом в іншій частині кампуса...

Восьмеро чарівників вставили свої ключі в замкові щілини і — обмінявшись багатьма занепокоєними поглядами — повернули їх. Почулося негучне коротке клацання, і замок плавно розчахнувся.

«Октава» скинула ланцюги. Слабке октаринове світло вигравало на її палітурці.

Траймон нахилився вперед, узяв її, — і ніхто при цьому не видав ані пари з вуст. Його рука почала терпнути.

Він повернувся до дверей.

— А тепер до Великої зали, браття, — сказав він, — дозвольте, я вас поведу...

І знову ніхто не заперечив.

Він пройшов до дверей з книгою під пахвою. Вона була відчутно гарячою і, здавалося, колючою на дотик. З кожним своїм кроком він очікував вигуків, протестів, та нічого цього не було. Він ледве-ледве стримувався, щоб не розсміятись. Це виявилося навіть легше, ніж він міг би собі уявити.

Решта чарівників пройшли клаустрофобним підземеллям ще тільки половину зворотного шляху, коли він виходив крізь двері; можливо, вони й помітили щось у тому, як він тримає плечі, та було надто пізно — він вже переступив через поріг, взявся рукою за клямку, повернув у замку ключ і самовдоволено посміхнувся тією своєю посмішкою.

Легкою ходою він простував підземними коридорами назад, не звертаючи уваги на гнівливий лемент чарівників, які щойно з’ясували, що абсолютно неможливо чарувати в кімнаті, котра за задумом її творця була непроникною для магії.

«Октава» пручалася, проте Траймон міцно її тримав. Тепер він вже біг, намагаючись не зважати на жахливі відчуття під рукою, коли книга змінювала свою форму на волохаті, кістляві й голчасті сутності. Його рука заніміла. Невиразне цокотіння, яке він чув увесь цей час, стало гучнішим, і до нього додалися інші звуки — пожадливі, заманливі звуки, звуки голосів, що належали несосвітенним сутностям, котрих Траймонові було зовсім не складно уявити. Поки він пробігав Великою залою і далі, догори головними сходами, тіні почали рухатися та перегруповуватися, змикаючись довкола нього у кільце, до того ж у нього з’явилось відчуття, що його щось переслідує, проворне й прудке, на непристойно швидких ніжках. Стіни вкрилися льодом. Дверні отвори, коли він їх проминав, кидалися на нього. Сходи під ногами починали здаватися йому довжелезним язиком...

Однак Траймон недаремно провів так багато часу в тій секції Академії, що була чудернацьким відповідником спортивного залу, розвиваючи силу думки. Не довіряй відчуттям, нагадав він собі, бо їх легко обманути. Сходи ніде не поділися, вони мають бути десь тут... забажай, щоб вони з’явилися, уявляй, що вони тут, доки дряпаєшся нагору, і краще тобі не баритися, хлопче. Бо все оце — не одна лиш уява.

Великий А’Туїн став значно повільнішим.

Небесна черепаха, чиї плавці розміром з континенти, опиралася силі тяжіння зірки і вичікувала.