Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

Одначе все те розпочалося, як я й казав, задовго до дев'ятнадцятого століття й уже давно стало надокучливим: безумовно, через те, що прагнуло бути потішним і зазнавало невдачі. Драйтонова «Німфідія», якщо трактувати її як чарівну історію (історію про чарівниць), — одна з найгірших серед будь-коли написаних. У палаці Оберона стіни — з павучих лапок,

А вікна там — з очей котів,

І дах не кахель там покрив —

Огидні крила кажанів.

Лицар Свиночубий їздить верхи на жвавій щипавці й, призначаючи любовне побачення у квітці первоцвіту, посилає своїй коханій, королеві Меб, браслет із мурашиних очей. Одначе казка, що розгортається на тлі всієї цієї дрібничковості, — це банальна історійка про інтригу та хитрих звідників; ґалантний лицар і розлючений чоловік падають у багно, їхній гнів гамує ковток води з Лети. Але краще було би, якби Лета поглинула всі ці штучки. Оберон, Меб і Свиночубий можуть бути крихітними ельфами або чарівницями, а от Артур, Ґіневра та Ланселот — ні, хоча добра і зла водночас артурівська розповідь таки є «чарівною історією» — на відміну від казки про Оберона.

Чарівниця — іменник, більш-менш співвідносний зі словом ельф, — це порівняно сучасне слово, що ввійшло в ужиток не раніше, ніж в епоху Тюдорів. Заслуговує на увагу перша (і єдина, що стосується періоду до 1450 року) цитата з «Оксфордського словника». Її взято з поезії Ґавера: Ніби він був чарівником. Але це не точні Ґаверові слова. Він написав: «Ніби він був із чарівників — ніби він походив із Чарокраю». Ґавер описував юного кавалера, котрий прагнув зачарувати в церкві дівочі серця (див. Confessio Amantis, в. 7065 і наступні).

Себе він явить в місці тім.

Поклавши на гладкі кучері

Вінець, а може, брошку з перлів

Чи хоч корону із листків.

Що їх в гайку нарве. — хотів

На вигляд буть охайним, свіжим.

Тіла їх пантрувати хижим

І гострим оком соколиним,

Що в жертву цілить з-над хмарини.

Немов прибувши з Чарокраю.

Між ними він отам засяє.

Це — юнак зі смертних крові та плоті; проте він значно краще зображає мешканців Ельфокраю, ніж означення «чарівний», яке до нього допасовують, роблячи подвійну помилку. Біда в тому, що справжнє населення Чарокраю не завжди виглядає таким, яким є насправді: воно прибирається в таку пишноту і красу, яку охоче носили би ми самі. Бодай частина магії, якою воно володіє та використовує на добро чи зло людині. — це здатність гратися з бажаннями людських тіла й серця. Королева Ельфокраю, котра хутчіш од вітру понесла Томаса Віршувальника на своєму молочно-білому скакуні, проїхала повз Єйлдонське Дерево в подобі панни, та не простої, а заворожливо прекрасної. Тож Спенсер був на правильному шляху, величаючи лицарів свого Чарокраю «ельфами». Ця назва належала радше таким лицарям, як сер Ґайон, аніж таким, як Свиночубий, озброєний жалом трутня.

І от, лише побіжно торкнувшись (цілком невідповідно) ельфів і чарівниць, я мушу вертати назад, адже відхилився від основної теми: чарівних історій. Я сказав, ніби визначення «казки про чарівниць» надто вузьке[4]. Воно і справді надто вузьке, навіть якщо відкинути мініатюрний розмір, бо чарівні історії у звичному англійському розумінні — це історії не про чарівниць чи ельфів, а про Дивокрай чи то пак Чарокрай — королівство чи державу, де ті чарівниці існують. Окрім ельфів і фей, а також гномів, відьом, тролів, велетнів і драконів, у Чарокраї є ще чимало різної всячини: він охоплює моря, сонце, місяць, небо, а крім того, і землю, й усе, що на ній: дерево та птаху, воду та камінь, вино та хліб, іще й нас самих, смертних людей — коли ми зачаровані.

Історії, які насправді стосуються насамперед «чарівниць» — тобто істот, котрих сучасною англійською можна називати ще й «ельфами». — трапляються відносно нечасто, і вони зазвичай не дуже цікаві. Більшість вартісних «чарівних історій» розповідає про авантюри людей у Небезпечному Королівстві або на його непевних узграниччях. І це природно: бо якщо ельфи справжні й дійсно існують незалежно від наших оповідей про них, то безумовно правдиве й таке твердження: не ми цікавимо ельфів понад усе, як і не вони — нас. Наші долі розмежовано. і стежки наші сходяться лише вряди-годи. Навіть на кордонах Чарокраю ми стрічаємося з ними, лише випадково перетнувшись на дорозі[5].

Відтак визначення чарівної Історії — чим вона є або ж чим могла би бути — не залежить від жодного означення чи історичної важливості ельфів і чарівниць, а тільки від природи Чарокраю: Небезпечним є і саме Королівство, й повітря, що циркулює в тій місцевості. Я не прагну ні дати їй назву, ні чітко описати саму місцину. Цього зробити неможливо. Чарокрай неможливо впіймати в тенета слів: адже однією з його ознак в неописуваність. — але не незбагненність. У ньому безліч складників, однак аналіз кожного з них не обов'язково розкриє сутність цілого. І все-таки, сподіваюся, те, що я збираюся розповісти далі стосовно інших питань, бодай трохи розкриє моє власне недосконале бачення. Наразі скажу тільки ось що: «чарівна історія» — це історія, в якій ідеться про Чарокрай, використовується Чарокрай, хай би яким було призначення самої чарівної історії: сатира, пригода, мораль, фантазія. Власне. Чарокрай можна, напевно, найточніше назвати Магією[6], — але то магія особливого настрою, а також і влади, дуже далекої від вульгарних засобів працьовитого спритного мага. Проте є одна proviso[7]: якщо казка сатирична, то все одно єдине, що неприпустимо брати на глум. — це магія. її в історіях такого штибу слід сприймати серйозно, не висміювати і не руйнувати тлумаченнями. Вартим захоплення прикладом такої серйозності є середньовічний «Сер Ґавейн і Зелений Лицар».

Але навіть якщо ми застосуємо лише ці нечіткі та погано окреслені обмеження, стане зрозуміло, що багато хто — далебі й великі знавці таких тем — послуговувався поняттям «чарівна історія» вельми легковажно. Досить одного погляду на найсвіжіші книги, які претендують називатися збірками «чарівних історій», аби переконатися, що казки про чарівниць, про будь-який дім «світлої родини» чи навіть про гномів і ґоблінів становлять лише невелику частину їхнього змісту. Цього, як бачимо, і слід було очікувати. Проте ці книги містять чимало казок, які не використовують і навіть не наближаються до Чарокраю, тож їх, властиво, не варто було би туди тулити.

Наведу кілька прикладів того, що я усунув би звідти. Це окреслить негативістський аспект визначення, а також слугуватиме нам перехідним містком до наступного питання: звідки походять чарівні історії?

Кількість збірників чарівних історій нині надзвичайно велика. Серед тих, які вийшли англійською, жоден, імовірно,