Читати книгу - "Янтарне скло"

— Що ж, ми розповімо, — сказала дівчинка. — До того, як я познайомилася з Вілом, задовго до того, як я заснула, я привела одного свого друга в небезпечне місце, і його було вбито. Я вважала, що рятую його, але насправді все сталося навпаки. А поки я спала, мені наснилося, що я зустріла його, і якби я потрапила до того місця, де він опинився, то могла б виправити свою помилку, принаймні вибачитися. А Віл хоче відшукати там свого батька, котрий загинув, так і не поговоривши з ним. Бачите, лорд Ізраель навіть думати про це не схотів би — так само як пані Кольтер. Якби ми пішли до нього, то були б змушені робити те, чого хоче він, а на Роджера — мого вбитого друга — йому відверто начхати. Але ж мені він небайдужий! Мені та Вілу. Ось якими є наші плани.

— Дитино, — промовив Тіаліс, — коли ми вмираємо, все скінчується. Іншого життя немає. Ти вже бачила смерть, бачила мертві тіла та знаєш, що трапляється з деймоном, коли приходить смерть. Він просто зникає. Так яка ж частина людини залишається живою?

— Ми підемо та дізнаємося, — повторила Ліра. — А тепер, коли ми все вам сказали, я візьму ваш магнітний резонатор.

Вона простягла руку, і, щоб надати її вимозі переконливості, поруч із нею випрямився, повільно виляючи хвостом, леопард-Пантелеймон. Тіаліс скинув заплічну торбу та поклав її на долоню дівчинці. Резонатор виявився навдивовижу важким — звичайно, не для Ліри, але вона подумала, що шевальє повинен бути дуже сильним чоловіком, щоб піднімати таку вагу.

— А скільки часу, на вашу думку, триватиме ця експедиція? — поцікавився Тіаліс.

— Ми цього не знаємо, — сказала йому Ліра. — Ми взагалі знаємо про світ мертвих анітрохи не більше, ніж ви. Треба просто піти туди та дізнатися.

— Але спочатку, — втрутився Віл, — ми повинні роздобути десь води та їжі, яку можна буде взяти з собою. Тож я збираюся відшукати світ, де можна взяти все це, а потім ми почнемо шукати прохід до світу мертвих.

Тіаліс і Салмакія піднялися на своїх бабок, але утримували їх на землі. Величезні комахи жадали польоту, проте їхні наїзники за допомогою збруї цілком підпорядкували ЇХ своїй волі. У світлі дня Ліра вперше побачила надзвичайно тонке шовкове повіддя, сріблясті стремена та крихітні сідла.

Віл дістав ніж, і його охопило майже непереборне бажання відчути вібрацію свого рідного світу: у нього й досі була кредитна картка, на яку можна було придбати їжу, і він навіть Міг зателефонувати пані Купер і спитати, як там мати…

Ніж у його руці заскреготав, наче цвях, що натрапив на камінь, і серце хлопця ледь не зупинилося, Якщо він знову зламає ніж, це буде кінець.

Почекавши ще декілька секунд, він зробив нову спробу. Але цього разу замість того, щоб намагатися не думати про матір, він сказав собі: «Так, мені відомо, що вона десь є, але поки я робитиму це, я спробую не дивитися на неї…»

І цього разу все пройшло як слід. Віл відшукав новий світ, прорізав вікно, і за декілька секунд усі вони вже стояли у дворі будівлі, схожої на заможну ферму північної країни на кшталт Голландії чи Данії. Вистелений камінням двір був чисто підметений, перед ними знаходилися відчинені двері стайні. Із туманного неба м'яко світило сонце, а в повітрі стояв запах паленого, а також якийсь неприємний сморід. Людей не було чути, хоча з конюшні долітало гучне дзижчання, таке жваве, що здавалося, ніби там працює якась машина.

Ліра зазирнула всередину й відразу відсахнулася, її обличчя пополотніло.

— Там чотири… — вона піднесла руку до горла, судорожно ковтнула та продовжила: — Четверо мертвих коней. І мільйони мух…

— Дивись, — підвів руку Віл, — або краще не дивись… Він показував на зарості малини, що оточували город.

В них виднілися людські ноги, одна взута, а друга боса.

Ліра не схотіла дивитися на все це, але Віл підійшов, аби подивитися, чи жива та людина. За хвилину він повернувся, збентежено хитаючи головою.

Галівесп'яни тим часом уже влітали в розчинені двері будинку.

Тіаліс вилетів надвір, наблизився до Віла та промовив:

— Всередині краще пахне.

Потім він знову перелетів через поріг, а Салмакія почала оглядати прибудови.

Віл пішов за шевальє та опинився у великій квадратній кухні. На старомодному комоді був розставлений білий порцеляновий посуд, посеред кухні височів старий сосновий стіл із порізаною ножами стільницею, а на печі стояв холодний чайник. До кухні примикала комора, з якої надходив духмяний аромат яблук. Віл зазирнув туди й побачив закладені яблуками полиці. У всьому будинку стояла гнітюча тиша.

Ліра ледь чутно спитала:

— Віле, чи це світ мертвих?

За мить до того у хлопця промайнула та сама думка, але він сказав:

— Та ні, хіба ти не бачиш? Послухай, ми повинні взяти все, що зможемо нести з собою. Тут є житній хліб, і це добре, бо він легкий. Я також бачив на кухні сир…

Коли вони набрали вдосталь припасів, Віл поклав у шухляду соснового стола золоту монету.

— А що вас дивує? — спитала Ліра, побачивши, як Тіаліс здивовано підвів брову. — Слід завжди платити зате, що береш.

Цієї миті крізь задні двері будинку сірувато-блакитним вихором залетіла Салмакія та приземлилася на стіл.

— Сюди йдуть люди, — промовила вона, — вони озброєні. За кілька хвилин вони будуть тут. А ще тут неподалік палає селище.

Стало чути, як по гравію б'ють важкі чоботи і брязкає метал. Грубий голос віддав якусь команду.

— То нам слід утікати, — сказав Віл.

Він почав водити по повітрю кінчиком ножа і відразу відчув, що щось суттєво змінилося. Лезо, здається, сковзало по дуже гладкій поверхні, схожій на дзеркало, але потім таки заглибилося, і хлопець зробив розріз. Однак повітря було непіддатливим, мов товстенна тканина, і коли Віл зазирнув у Вікно, він розгублено заблимав очима: світ, на який він дивився, був абсолютно таким самим, як той, у котрому вони Стояли.

— Що таке? — спитала Ліра.

Галівесп'яни зазирнули у проріз, але їх тримало на місці Щось більше, ніж просто здивованість. Так само, як повітря Опиралося ножу, щось у цьому вікні опиралося їхнім рухам. Віл змушений був проштовхнутися крізь якусь невидиму стіну та потягти за собою Ліру, а галівесп'яни неспроможні були зробити навіть цього. Тож вони посадили своїх бабок на руки дітям, але, навіть проносячи їх крізь бар'єр між світами, Віл і Ліра відчували, наче якась невидима рука штовхає їх