Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Припини блефувати, — роздратовано сказав один із полісменів, товстий коротун, виступаючи вперед і голосно сякаючись. — Так не годиться розмовляти зі стражами порядку. На нашому боці закон і влада, тому раджу тобі здаватися без бою.

— Те, що влада і закон на вашому боці, я знаю дуже добре! — гірко вигукнув Джордж. — Опираючись на них, ви маєте право продати мою дружину на новоорлеанському невільничому ринку, мого сина, як телятко, посадити за огорожу, щоб він усе життя працював за черствий шмат хліба, а Джимову маму повернути господарю, який її бив і знущався над нею, аби помститися її синові, якого не зміг упіймати. Ви хочете, щоб ми скорилися тим, кого ви називаєте нашими господарями, і покірно терпіли їхні знущання. Що ж, такий закон! Але першу постарайтеся, спробуйте взяти нас! Ми ваших законів не визнаємо і відмовляємося від вашого громадянства! Ми — люди вільні й відстоюватимемо свою свободу до останньої краплі крові!

Виголошуючи цю декларацію незалежності, Джордж стояв у ворогів на виду. Вранішня зоря посилала щораз світліші промені на смагляве обличчя молодого мулата. Відчай, гіркота й рішучість розпалили вогонь у його темних очах. Він звів до неба руки, немов закликаючи Бога бути справедливим.

Якби на Джорджевому місці був юнак-угорець, що так хоробро захищає підступи до гірської твердині, де переховуються утікачі, які збираються утекти з Австрії до Америки, це називалося б вищим виявом героїзму. Але оскільки це був лише молодий син африканського народу і захищав він утікачів з Америки до Канади, то патріоти-американці героїзму у його діях не вбачали. Якщо хтось із читачів не згоден із нами, то вони мусять мати на увазі: така точка зору карається законом. Коли угорці емігрують до Америки, вони не бояться ніякого гніту від уряду США, наділеного великою владою. Навпаки, наша преса і політичні мужі вітають їх привітними оплесками. Коли те ж саме роблять африканці, це їх обурює… Дивно, чи не так?

Зауважимо, що горда постава, рішучий погляд і впевнений голос Джорджа справили на переслідувачів неабияке враження, про що свідчила мовчанка, яка запала серед них на певний час. Сміливість впливає навіть на черстві натури. І лише Меркс не відступав від своїх планів. Повільно відхиливши курок, він зненацька вистрілив у Джорджа:

— У Кентуккі за нього заплатять однаково — і за живого, й за мертвого. Так навіть менше мороки, — кинув він холоднокровно, пояснюючи свій вчинок товаришам.

Джордж відскочив назад, Еліза скрикнула. Куля просвистіла над ними обома, дивом зупинившись у стовбурі дерева, а не у чиємусь тілі.

— Нічого, Елізо, пронесло, — заспокоїв дружину Джордж.

— Якщо ти хочеш виголошувати промови, то хоча б стань, аби тебе не бачили! — невдоволено буркнув Фінеас. — Адже маємо справу з падлюками, недолюдками, яким твоя честь і гордість… Ет!..

— Так, Джиме, — розпочав командування Джордж, — перевір пістолі й тримай стежину на мушці. У першого, хто на ній з’явиться, стріляю я, твій — другий. І так далі через одного. По дві кулі на одного витрачати не можна.

— А якщо ти не влучиш?

— Влучу, — спокійно запевнив Джордж.

— Оце характер! — схвально цокнув язиком здивований Фінеас.

Унизу тим часом ніяк не могли вирішити, що робити далі — вони не знали, чи влучив Меркс у Джорджа.

— Здається, поцілив, — сказав хтось із його товаришів. — Мені почулося, що хтось крикнув.

— Гаразд, першим полізу я, — визвався Том Локкер. — Негрів я не боявся зроду, тож і зараз в кущах не сидітиму. Хто за мною? — Не дочекавшись відповіді, він почав видиратися нагору по каменюках.

Джордж чув кожнісіньке його слово. Витягнув з-за пояса пістолет, оглянув його і прицілився в очікуванні мішені.

Якийсь сміливець серед переслідувачів таки знайшовся. Показуючи приклад решті, він поліз за Локкером.

Джордж приблизно хвилину чекав (вона йому видалася страшенно довгою) — і от на краю розколини виросла кремезна Локкерова фігура. Джордж вистрілив. Куля вцілила Томові у стегно, але той лише заревів, мов поранений бик, і таки перескочив через розколину.

— Тут ти, друже, небажаний гість, — сказав Фінеас, зіштовхуючи ворога своїми сильними довгими руками.

І Локкер полетів у провалля, ламаючи кущі та вдаряючись об дерева та каменюки. Таке падіння з тридцятифутової висоти для будь-кого закінчилося б трагічно, але работорговцю пощастило: він зачепився за гілку якогось великого дерева одягом і вцілів лише завдяки цьому.

— Помилуй нас, Господи, це ж справжні дияволи! — крикнув Меркс і пустився униз навтьоки. Зауважимо, що спускався він набагато енергійніше, ніж піднімався.

Всі решта, і вкрай стомлений товстун-полісмен у тому числі, скопом кинулися за ним.

— От що, хлопці, — сказав Меркс, — ви обійдете кругом й заберете Тома, а я зганяю по підмогу!

Не звертаючи уваги на невдоволені вигуки своїх товаришів, він скочив у сідло і помчав.

— От безсоромний негідник! — обурився один із полісменів. — Втягнув нас у цю справу і накивав п’ятами!

— Все одно того, другого, треба зняти з гілляки, — сказав хтось із групи. — Хоча, відверто кажучи, мені байдуже, вижив він чи здох.

Прислухаючись до Локкерових стогонів та лайки, вони почали продиратися до нього крізь густі чагарники, повалені дерева і уламки скель.

— Ого-го, як ти ревеш, Томе! Сильно поранений? — запитав один із них.

— Ох, друзі, не знаю… Прокляття на того квакера! Якщо б не він, вони б мені попалися! Чого ви стоїте? Піднімайте мене!

Переможеного героя з лихом пополам поставили на ноги і повели до коней.

— Допоможіть мені дістатися до готелю. Кров тече… Дайте хтось хустину абощо — треба перев’язати рану.

Визирнувши з-за скелі, Джордж побачив, що полісмени намагаються підсадити Локкера в сідло. Після двох-трьох невдалих спроб поранений захитався і важко рухнув на землю.

— Невже помер? — вигукнула Еліза, яка разом з усіма спостерігала за подіями внизу.

— А хоч би й так? Катюзі по заслузі, — сказав Фінеас.

— Ні, — заперечила Еліза. — Пам’ятаймо, що після смерті нас усіх чекає Божий суд!

— Так, так! — підхопила стара негритянка, яка увесь цей час пошепки молилася. — Страшно навіть подумати, що чекає його душу!

— Дивіться! Здається, вони його покинули! — вигукнув Фінеас.

Так і було. Спільники Локкера і Меркса, постоявши декілька хвилин, не знали, що робити далі. Порадившись, вони повискакували у сідла й покинули пораненого.

— Ходімо, — квапив друзів Фінеас. — Я послав Майкла по допомогу. Потрібно вийти їм назустріч. У такий ранній час його ніхто не затримає. Хоч би він якомога скоріше повернувся! Адже до місця призначення нам рукою подати, якихось дві милі. Якби дорога була хоч трохи краща, вони б нас нізащо не наздогнали.

Спустившись униз до огорожі,