Читати книгу - "Крістіна"

Тепер уже обличчя Арні почервоніло, а руки він стискав у кулаки по боках.

— Усі ці ліберальні побрехеньки про те, як у сім’ях усе вирішують разом, усе обговорюють разом, шукають рішення разом. Але насправді це ти завжди вирішувала, який мені одяг носити до школи, яке взуття, з ким я повинен гратися, а з ким не повинен, ти вирішувала, куди ми поїдемо на канікули, ти вказувала йому, коли міняти машини й на що їх міняти. Що ж, це єдиний випадок, коли твоє не зверху, і ти, блядь, сильно невдоволена, так?

І тут вона дала йому ляпаса. Той виляск у вітальні прогримів, мов постріл з пістолета. Надворі вже посутеніло, і повз будинок проїжджали машини, їхні силуети були розмиті, а фари світилися, мов жовті очі. Крістіна стояла на асфальтованій під’їзній доріжці Каннінґемів так, як колись вона стояла на газоні в Роланда Д. Лебея, однак тепер вигляд у неї суттєво покращав порівняно з тодішнім — вона виглядала круто, ніби була вище всієї цієї бридкої принизливої родинної гризні. Крістіна помітно піднялася й покращила своє становище у світі.

Це сталося раптово й разюче, але Реджина Каннінґем розплакалася. Цей феномен, споріднений з дощем у пустелі, Арні споглядав у своєму житті хіба що чотири-п’ять разів, і в кожному з тих випадків причиною сліз був не він.

Її сльози його лякали, розповідав він потім Деннісу, самим лише фактом своєї наявності. Цього самого по собі було досить, але було ще дещо — плачучи, вона враз постаріла, одним-єдиним страхітливим помахом, ніби за лічені секунди здійснила квантовий стрибок від сорока п’яти до шістдесяти років. Твердий сірий метал, що сяяв у її погляді, змінився розмитістю й слабкістю, і зненацька градом по щоках полилися сльози, промиваючи борозни в її макіяжі.

Навпомацки вона пошукала на камінній полиці свій коктейль, але штовхнула келих кінчиками пальців. Той упав на камін і розлетівся на друзки. Між ними трьома запала тиша — недовірлива, вражена мовчанка через те, як далеко все зайшло.

Проте якимось дивним чином, навіть крізь слабкість і сльози, Реджина спромоглася сказати:

— Арнольде, я не дозволю тримати її в нашому гаражі чи на цій доріжці.

— Мамо, я не збираюся її тут тримати, — холодно відповів він. Пройшов до дверей, обернувся й подивився на обох батьків. — Дякую. За все ваше розуміння. Уклінно вам дякую, обом.

І пішов.

21 / Арні та Майкл

Відколи тебе поряд немає,

Я чорних окулярів не знімаю.

Та буде все добре, я точно знаю

І «кадилак» до блиску натираю[93].

«Мун» Мартін

Майкл перехопив Арні на під’їзній доріжці, коли той прямував до Крістіни. Він поклав руку синові на плече. Арні скинув її й далі копирсався в кишенях, шукаючи ключі від машини.

— Арні. Будь ласка.

Арні вихором розвернувся. На якусь мить здалося, що він упритул наблизився до межі, за якою чорнота вечора стане тотальною, і от-от вдарить батька.

Та потім напруга в його тілі дещо вляглася, і він прихилився спиною до машини, торкаючись її лівою рукою, погладжуючи, неначе набирався від неї сили.

— Гаразд, — сказав він. — Чого ти хочеш?

Майкл розтулив рота, однак завагався, наче не знаючи, як продовжити. Вираз безпорадності — він був би кумедним, якби не був таким похмуро-жахливим — наповз на його обличчя. Неначе він постарів, посірів і виснажився по краях.

— Арні, — сказав він, ніби виштовхуючи слова проти сили, величезного опору інертності. — Арні, мені дуже прикро.

— Ага, — Арні знову відвернувся, відчиняючи дверцята водія. З салону виплив приємний запах доглянутої машини. — Я це побачив, коли ти за мене вступився.

— Будь ласка. Для мене це все важко. Важче, ніж ти думаєш.

Щось у його голосі змусило Арні обернутися. Очі в його батька були нещасні й сповнені відчаю.

— Я не казав, що хотів вступитися за тебе, — мовив Майкл. — Знаєш, її я теж можу зрозуміти. Я бачив, як ти на неї тиснув, рішуче налаштований будь-що домогтися свого…

Арні грубо реготнув.

— Точнісінько як вона, іншими словами.

— Твоя мати зараз переживає період змін, — тихо промовив Майкл. — І він їй жахливо важко дається.

Арні закліпав очима, спершу навіть не зрозумівши слів, що він тільки-но почув. Неначе його батько зненацька звернувся до нього поросячою латиною; до теми їхньої розмови ці слова, здавалося, мали не більше стосунку, ніж рахунки бейсбольних матчів.

— Щ-що?

— Зміни. Вона перелякана, і забагато п’є, і часом потерпає від фізичного болю. Нечасто, — уточнив Майкл, помітивши стривожений вираз на обличчі Арні. — І вона ходила до лікаря, і це просто зміни, не більше. Але вона в емоційному роздраї. Ти її єдина дитина, і в такому стані, як зараз, вона розуміє тільки те, що хоче тобі добра, байдуже, якою ціною.

— Вона хоче, щоб усе було так, як вона хоче. Але це не дивина. Вона завжди хотіла, щоб так було.

— Те, що вона вважає, буцімто добро для тебе — це те, що вона вважає слушним, само собою зрозуміло, — сказав Майкл. — Але чому ти вважаєш, що ти набагато інакший? Чи кращий? Ти хотів її притиснути, і вона це зрозуміла. Я теж.

— Вона перша почала…

— Ні, це почав ти, коли привіз додому цю машину. Ти знав, що вона думає з цього приводу. І вона має рацію ще в одному. Ти змінився. З того першого дня, коли ти прийшов додому з Деннісом і сказав, що купив машину; ось коли це почалося. Думаєш, її це не засмутило? Чи мене? Коли твоя дитина починає демонструвати риси особистості, про існування яких ти навіть не здогадувався?

— Тату, перестань! Це трохи…

— Ми більше тебе не бачимо: ти або ремонтуєш машину, або десь гуляєш із Лі.

— Ти вже говориш, як вона.

Зненацька Майкл розплився в усмішці — але то була сумна усмішка.

— Тут ти помиляєшся. І сильніше помилятися просто не можеш. Вона говорить як вона, і ти говориш як вона, але я просто говорю як людина, яка очолює якусь тупу миротворчу місію ООН, якій от-от можуть прострелити колективну сраку.

Плечі Арні трохи поникли; його рука знову знайшла машину й стала погладжувати, погладжувати.

— Гаразд, — сказав він. — Я розумію, про що ти говориш. Не розумію, чому тобі хочеться, аби вона тобою так попихала, але гаразд.

Сумний принижений усміх залишався на його