Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Уормолдів чек, здавалося, тремтів од власної нікчемності. «Триста п’ятдесят доларів» — ця сума, написана на чеку, мала такий самий жалюгідний вигляд, як і всі його ресурси.
— ...Побачимося завтра у місіс Слейтер?.. Гаразд, зіграємо. Тільки з умовою — не виймати козирів з рукава!.. Коли буде відповідь із Нью-Йорка?.. Днів через два, якщо запитаємо телеграфом... Завтра об одинадцятій?.. Як вам зручніше, Генрі, приходьте, і край. Я попереджу управляючого. Він дуже вам зрадіє... Пробачте, що затримав вас, містере Уормолд.
Як завжди, він назвав його на прізвище. «Мабуть, — подумав Уормолд, — зі мною невигідно триматися запанібрата. А може, це тому, що я англієць?»
— Триста п’ятдесят доларів?
Касир зиркнув у книгу і почав лічити банкноти. Раптом знов задзвонив телефон.
— А, місіс Ешворт! Де це ви пропадали?.. В Майямі? Не може бути!..
Місіс Ешворт забрала ще кілька хвилин. Нарешті касир віддав Уормолдові гроші й разом з ними рахунок.
— Ви, здається, прохали тримати вас у курсі?..
У рахунку було підкреслено, що він перебрав п’ятдесят доларів.
— Дуже вам вдячний, — кивнув Уормолд. — Але турбуватися не варт.
— Що ви, банк зовсім не турбується, містере Уормолд. Ви ж самі прохали.
Уормолд подумав: «Еге, якби я перебрав п’ятдесят тисяч, то він, певне, звав би мене Джімом».
2
Сьогодні йому чомусь не хотілось зустрічатися з доктором Гассельбахером за ранковим «дайкірі». Той іноді здавався йому надто легковажним, тому Уормолд замість «Диво-бару» попрямував до «Нечупари Джо». Жоден гаванець не відвідував «Нечупари Джо», бо туди вчащали туристи, але їх ставало щодень менше: президентська диктатура зовсім підупала на силі. Хоча в катівнях хефатури[83] споконвіку робилися темні справи, це мало стосувалося туристів із «Насьйоналя» чи «Севіл-Білтмора»; та коли одного з них убило сліпою кулею в той час, як він фотографував мальовничого жебрака під балконом президентського палацу, той постріл, пролунав похоронним дзвоном по всіх туристських маршрутах, «включаючи прогулянку на пляж Верадеро і по пікантних місцях нічної Гавани». Куля розбила на друзки й апарат потерпілого, що особливо налякало його супутників. Уормолд чув потім, як вони говорили в барі «Насьйоналя»:
— Наскрізь пробило камеру. П’ятсот доларів — собаці під хвіст.
— А його одразу вбило?
— Ще б пак. А лінзи... Скалки порозліталися метрів на п’ятдесят... Осьде! Везу додому, щоб показати містерові Гампельнікеру.
Цього ранку в довжелезній залі бару не було нікого, крім учорашнього елегантного незнайомця в одному кутку та гладкого агента туристської поліції, що пахкав сигарою, в другому. Англієць так захоплено споглядав батарею пляшок, що спершу й не помітив Уормолда.
— Кого я бачу! — раптом вигукнув він. — Містер Уормолд?
Уормолд здивувався, звідки той знає його прізвище: адже він не встиг дати йому фірменої картки.
— Вісімнадцять сортів шотландського віскі, разом із «Чорною етикеткою»! — сказав той. — А пшеничного я навіть не рахував. Чудова картина! Просто-таки чудова... — повторив захоплено. — Ви бачили щось подібне?
— Аякже, бачив. Я колекціоную пробні пляшечки і назбирав уже дев’яносто дев’ять штук.
— Цікаво. А що зараз питимете? «Гейг»?
— Дякую. Я вже замовив собі «дайкірі».
— Терпіти не можу цієї бурди.
— Ви вже надумали, який пилосос купити? — спитав Уормолд, щоб якось підтримати розмову.
— Пилосос?!
— Так, так, електропилосос. Я ними торгую.
— Ах, пилосос... Ха-ха! К бісу той мотлох. Давайте краще випнемо шотландського.
— Я зранку не п’ю міцного.
— Ех ви, південці!
— До чого тут південці?
— Рідка у вас кров, от що. Певне, від сонця. Ви ж народилися в Ніцці?
— А ви звідки знаєте?
— Та дещо чув... Правду кажучи, я давно збирався Поговорити з вами.
— Будь ласка.
— Не тут. Десь в іншому місці. Надто багато всякої шушвалі вештається довкола.
То була неправда. Жодна жива душа не підходила до яскраво освітлених палючим сонцем дверей. Поліцейський з сигарою мирно куняв за своїм столом: не було жодного туриста, який потребував би його допомоги. Уормолд промовив:
— Якщо відносно пилососа, то підемо до крамниці.
— Не треба. Я не хочу, щоб мене там бачили. Бар цілком підхоже місце: зустріли земляка, вирішили посидіти, адже натурально, га?
— Не розумію.
— Ну, ви ж знаєте, як це буває?
— Не знаю.
— Як, ви не вважаєте, що це цілком натурально?
Уормолд підвівся. Поклав на стойку вісімдесят центів і сказав:
— Мені пора до крамниці.
— Чого?
— Я не люблю залишати Лопеса самого.
— А, Лопеса... От про нього я й хочу з вами поговорити.
Уормолд знову подумав, що це якийсь дивак-інспектор із головної контори, та той зовсім ошелешив його, шепнувши:
— Ідіть у клозет, а я слідом за вами.
— У клозет?! Навіщо?
— Тому, що я не знаю, де він.
У цьому божевільному світі краще підкорятись. Уормолд повів незнайомця крізь задні двері і показав, де вбиральня.
— Сюди.
— Ідіть попереду, голубе.
— Мені не треба.
— Без зайвих розмов, — наполягав той. Він схопив Уормолда за плече і ввіпхнув у двері, за якими було два умивальники, стілець з відламаною спинкою, кілька кабін та пісуарів. — Ви сідайте, а Я пущу воду. Тоді буде натуральніше, — пояснив він (слово «натуральний», певне, було його улюбленим),—і, крім того, це знешкодить мікрофон.
— Мікрофон?!
— Ви здивовані? Ну що ж. Можливо, тут і нема мікрофона. Але правила є правила. Той, хто дотримується правил, завжди виграє. Хай собі вода тече.
— Та поясніть же нарешті...
— Обережність, знаєте, не завадить і в клозеті. У сороковому році один наш хлопець в Данії помітив із свого вікна, як німецький військовий флот пливе через Каттегат...
— Який гад?
— Каттегат... Він одразу зметикував, що почалась війна, і заходився палити папери. Попіл висипав в унітаз і потяг за ланцюжок. Але труби замерзли, і весь попіл сплив у ванні поверхом нижче. Квартира належала одній баронесі, старій діві, яка саме полізла купатися. Ну, і встряв наш хлопчина!
— Це схоже на шпигунство...
— Це і є шпигунство, голубе, як часто називають його романісти... Ось чому я хотів поговорити з вами
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.