Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— У стайні, недалеко від Приміського клубу. Вгадай, як її звуть.
— Звідки я можу знати?
— Серафіна. Хіба ж це не божа воля?
— Що ти, Міллі, я не можу...
— Не треба платити всі гроші враз. Вона — гніда.
— Яке це має значення!
— Вона дуже породиста: від Санта Тереси і Фердінанда Кастільського. І була б удвічі дорожча, якби не пошкодила собі бабку, беручи бар’єр. Нічого страшного, але тепер вона не може брати участі в перегонах.
— Хай вона коштує навіть чверть ціни. Зараз ми не можемо, Міллі.
— Я ж пояснила тобі: не треба зразу платити. Можна сплачувати кілька років.
— Вона здохне, а я все ще платитиму.
— Серафіна досить живуча. Вона протягне довше за автомобіль і навіть за тебе.
— Але, Міллі, тобі ж доведеться щодня їздити до стайні, та й за стійло платити...
— Я вже домовилася з капітаном Сегурою. Він призначив мені найменшу ціну. Навіть ладен прийняти її задарма, та я ж знаю, що ти цього не схочеш.
— А що це за Сегура?
— Начальник поліції з Ведадо.
— Господи, звідки ти його знаєш?
— О, він частенько підвозить мене в своїй машині.
— А мати ігуменя знає про це?
Міллі гордовито відповіла:
— Кожен має право на особисте життя.
— Слухай, Міллі, я не можу дозволити... Доведеться тобі повернути оце... причандалля. — Помовчавши, він сердито додав: — І щоб я більше неї чув про Сегуру!
— Не бійся. Він мене ще й пальцем не торкнувся, тільки співає сумних мексіканських пісень, коли сидить за кермом: про квіти і смерть, та ще одну — про бика.
— Міллі, я забороняю!.. Я про все розповім ігумені, якщо ти не...
Він побачив, що в зеленкуватих оченятах під густими чорними бровами з’явилися сльози. Уормолда охопив розпач: точнісінько так дивилася на нього дружина того жовтневого ранку, коли шість років спільного життя урвалися на півслові. Він спитав:
— Ти що, закохалася в того капітана?
Дві сльозинки скотилися по щічках, сяючи наче збруя, що висіла на стіні.
— Та хай йому абищо. Мені потрібна тільки Серафіна. Вона така струнка, така слухняна... всі кажуть.
— Міллі, донечко, якби я міг...
— Е, я знала, що таке буде. Чула всім своїм серцем. Не помогли й ті дві новени[80], що я прочитала. Я ж так старалася! Навіть не думала про земні справи. Більше не віритиму їм. Ніколи, ніколи!
Голос її відлунював, наче у ворона Едгара По[81]. Хоч сам Уормолд не був віруючий, але не хотів чимось похитнути її віру. Особливо боявся цього тепер. Тому сказав:
— Пробач мені, Міллі...
— Я навіть відстояла дві зайві меси.
Вона звалювала на його плечі своє тяжке розчарування у віковічній ворожбі. Легко сказати, що дитині нічого не варт заплакати, та коли ви — батько, то не можете сприймати це з такою байдужістю, як учителька чи гувернантка. А що, як дитину пойме таке відчуття, ніби світ зовсім змінився, мов обличчя людини в передсмертну мить?..
— Міллі, я обіцяю... якщо в майбутньому році... Знаєш що: залиш у себе оце причандалля...
— Яка користь від нього без коня? Крім того, я вже сказала капітанові Сегурі...
— До дідька капітана Сегуру! Що ти йому сказала?
— Ну... що досить тебе попрохати, і ти подаруєш мені Серафіну... що ти такий хороший! Про молитви я йому нічого не казала.
— Скільки ж вона коштує?
— Триста песо.
— О Міллі, Міллі... — Йому залишалось тільки поступитися.— Ну, а за стайню сплачуватимеш із своїх коштів.
— Звичайно! — Вона цмокнула його у вухо. — З наступного місяця, гаразд?
Обоє добре знали, що цього ніколи не буде.
— От бачиш, мої новени все-таки допомогли, — щебетала Міллі. — Завтра прочитаю ще одну, щоб у тебе покращали справи. Тільки от якому святому...
— Я десь чув, що невдахам пособляє святий Іуда, — сказав Уормолд.
Розділ третій
1
Уормолд частенько мріяв про те, що якось уранці він прокинеться власником великих заощаджень; йому ввижались акції, сертифікати, розкішні дивіденди — все як у тих багатіїв з передмістя Ведадо. Тоді вже вони з Міллі повернуться до Англії, де не буде капітана Сегури, ні отих клятих свистунів. Та мрії його танули, тільки-но він заходив до величезного американського банку в Обіспо. Ступаючи під масивний портал, оздоблений орнаментом із чотиризубого листя конюшини[82], він знов обертався на маленького ділка, заощаджень якого ніколи не вистачить, щоб вивезти Міллі в безпечне місце.
Одержувати гроші в американському банку багато складніше, ніж в англійському. Американські банкіри поважають тільки особисті контакти: касир має удавати, ніби він випадково зустрівся з клієнтом і дуже радий, що йому так пощастило. «Хто б міг подумати,— здається, говорить його підлеслива усмішка,— що я зустріну саме вас, та ще й тут, у банку!» Побазікавши з ним про се, про те, ви боязко простягаєте чек (як це неприємно й надокучливо!), та тільки-но касир погляне на чек, як дзеленчить телефон.
— А, Генрі! — здивовано кричить у трубку, неначе цей дзвінок для нього теж неабиякий сюрприз. — Ну, як ви там? — Він довго слухає «новини» й запопадливо усміхається до вас: нічого, мовляв, не поробиш — справи. — Так, треба визнати, Едіт була вчора справжня красуня,— говорить далі.
Уормолд нетерпляче переступає з ноги на ногу.
— Так, вечірка була чудова... Я?.. О, прекрасно!.. Ну, а чим можу служити вам сьогодні?..
— ........................
— Ну що ви, прошу. Адже ви знаєте, Генрі, ми завжди раді зробити вам послугу... Сто п’ятдесят тисяч доларів на три роки? Та ні, які ж можуть бути труднощі — для такої фірми, як ваша!.. Доведеться тільки погодити з Нью-Йорком, та це дрібниці. Загляньте як-небудь при нагоді й домовтеся з управляючим... Сплачувати помісячно?.. Навіщо, коли справа стосується американської фірми!.. Думаю, погодимося на п’яти відсотках... Тоді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.